Дмитро Гордієнко, кандидат історичних наук:
"Церковна криза, в яку намагаються загнати Україні низка ієрархів на чолі зі святійшим Філаретом, є далеко не першою в історії українського православ’я. Вперше глибоку кризу Українська православна церква пережила після підписання Київським митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р. Ця криза долалась упродовж кількох десятиліть, аж до початку XVI ст. Наступну кризу в Українській церкві викликав акт підписання Берестейської унії 1596 р. Наслідки цієї кризи, що призвела до поляризації, інколи жорсткої конфронтації з людськими жертвами (наприклад мученики уніат Йосафат Кунцевич і православний Данило Братковський), остаточно не подолані й на сьогодні. Хоча спроби порозуміння двох українських церков робилися ще на початку XVII ст., значних зусиль до порозуміння докладав греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, лише після помісного Православного Собору 15 грудня 2018 р. з наданням вселенським патріархом автокефального Томосу Українській православній церкві та обранням її предстоятеля – митрополита Епіфанія намітились реальні кроки до екуменічної єдності українського християнства.
Чи здатний демаршах святійшого Філарета породити нову кризу? Очевидно, що ні. І відповідь на це дають попередні кризи українського православ’я. Підписання Флорентійської унії викликало кризу в питанні юрисдикції. Москва категорично не визнала рішення Флорентійського собору і розірвала стосунки з Константинополем. Українські ж владики прагнули залишатися в єдності з Царгородом, що врешті-решт і призвело до остаточного поділу Київської митрополії на власне Київську і Московську. При цьому внутрішньо церква ожила, пожвавилась богословська думка та зв’язки з іншими помісними православними церквами.
Подібно й криза церкви в другій половині XVI ст., що призвела до Берестейської унії, була викликана, по-перше, втручанням польської королівської влади в адміністрування української церкви, правом патронату короля-католика над православною церквою, фактично запровадження в Україні поширеної на той час у Європі практики симонії (продажу церковних посад). Другим фактором було непродумане втручання східних патріархів у внутрішнє життя Української церкви з підпорядкуванням братствам єпископату. І третім фактором виступило повищення московської митрополії до статусу патріархії, тим самим створення іноземного, на той і дальший час ворожого щодо Речі Посполитої центру притягання. Те, що це була зовнішня, а не внутрішня криза українського православ’я промовляє вже хоча б факт успішної полеміки православних з римокатоликами, уніатами та протестантами упродовж другої половини XVI ст. – першої половини XVII ст., а також понад столітній опір русифікації української церкви вже по анексії її до складу московської церкви у 1686 р.
На сьогодні, з долученням українського православ’я до екуменічного діалогу як з іншими православними церквами, так і неправославними – ортодоксальними, передусім Українською греко-католицькою та римо-католицькою церквою, можна очікувати якісного внутрішнього оновлення самого православ’я в Україні. Єдиним фактором, який намагатиметься дестабілізувати ситуацію в українському православ’ї, залишається Московська патріархія, а за нею й Російська Федерація, як то було і в двох вищезазначених попередніх кризах середини XV ст. та кінця XVI ст.".