Засоби масової інформації 1930-х являли собою справжню паралельну реальність. Куди не глянь – стахановці, ударники і передовики встановлюють один за одним нові рекорди, беруть все більш високі зобов’язання, невтомно будують щасливе життя і кличуть за собою народні маси. А прості колгоспники та колгоспниці, робітники та робітниці також не відстають, ледь встигають строчити рапорти про те, як вони крокують вперед під керівництвом «мудрого вождя народів товариша Сталіна». Всі зайняті ділом, всі зосереджені і націлені на нові перемоги, про які обов’язково повідомлять на сторінках газет. А не повідомлять вони – для цього є активісти, комсомольці, партійці, радянські чиновники. Жодне досягнення не залишиться без уваги. І воно стане черговим прикладом для решти – аби не зупинялися, аби не збивали крок, аби не заспокоювалися на досягнутому. Прямо таке собі ідеальне суспільство, де всі зайняті важливою державною справою, демонструють високу свідомість, а для якихось дурниць просто не залишається часу. Ну а якщо якісь «куркулі» чи «вороги народу» щось учинять, то органи держбезпеки миттєво «наведуть лад» і притягнуть винних до відповідальності. Ідилія…

Втім, реальність мало відповідала тим картинкам, що змальовувала преса. І на сторінки газет іноді потрапляла інформація, яка геть не вписувалася в загальне полотно. Коли не «куркулі» і не «вороги народу», а звичайні радянські люди поводилися зовсім не так, як би то личило справжнім «будівникам соціалізму».

Ось, наприклад, 29 червня 1937-го в Чернігівському учительському інституті відбувся черговий випуск студентів, тож адміністрація цілком логічно вирішила влаштувати з цього приводу «випускну вечірку». Як часто буває, студенти склалися, прикупили спиртного і заховали у комірника Сидоренка. Дехто навіть встиг ще зранку трохи хильнути. А завідуюча їдальнею пані Серебрянка купила на вечір не лише сітро та пиво, але й вино та горілку. Власне, нічого особливо – так завжди було і буде.

Випускний вечір розпочався і проходив за сценарієм, ніщо не віщувало якихось несподіванок. Аж раптом згасло світло. І ось тут у свідомих «гомо совєтікус», у цих будівничих зразкового соціалістичного суспільства і майбутніх стахановців, передовиків та ударників, раптом стався «збій системи». Як повідомляла обласна газета «Більшовик», «в цей час вчинився бешкет. З столів полетіли тарілки, графіни, пляшки і стакани». Схоже «літали» вони доволі довго, бо директор інституту Василенко та секретар парткомітету Гапшенко оголосили вечір закінченим лише в три години ночі.

А потім був ранок 30 червня: «чимало студентів прокинулися в саду, у чужих кімнатах, в аудиторіях. У декого виявились серйозні пошкодження на тілі. У гуртожитку на східцях о 8 годині ранку знайшли непритомного випускника історичного відділу 19-річного Скляра. Йому не було надано допомоги, і лише о 12 год. 17 хв. дня повідомили про це швидку допомогу, яка відвезла хворого до хірургічного відділу радлікарні. Однак уже було пізно. Через дві години Скляр помер».

«Ульотна» вечірка, що розпочалася раптовим розгулом пристрастей, а завершилася незрозумілою байдужістю до долі своїх товаришів, призвела до трагедії. Хто в цьому винен? На «куркулів» та «ворогів народу» списати неподобства не виходило, тож директор інституту в наказі від того ж таки 30 червня констатував, що «на вечірці панувала повна нерозпорядливість». І оперативно вирахував винного – помічника по господарській частині Циплякова, якого й було звільнено.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті