Необхідний складник пасхальних ритуалів – приготування великодніх страв.
Випікання паски чи писання писанок було священнодійством, під час якого людина духовно й морально оновлювалась, очищалась від грішних думок і намірів – наче по сходинках піднімалась до світлих врат Великоднього храму.
Перш ніж братися до готування паски, господиня вмивалася і одягалась у чисте вбрання, що асоціювалось з духовно-моральним очищенням. Тісто місила з побожними думками, відганяючи від себе злість, заздрість, образу; як з кимсь у родині була в сварці, обов’язково мирилася, бо під час випікання паски в хаті мали панувати мирі злагода.
Господиня пильно оберігала паску від «нечистої сили» чи «злого ока».
Допоки паска ще не спеклася, про неї нічого не можна було говорити – ні дорослим, ні малим. Зсуваючи паску до печі або виймаючи її, тричі повторювали: «Христос Воскрес!»
Коли паска пеклася в печі, ніхто не смів сісти, щоб не перешкодити їй «рости».
Водою, котра залишалася від миття посуду, в якому замішувалась паска, жінки («аби не мати ненависті») вмивалися. Вирушаючи у важливих справах, брали зі собою скибочку сухої паски, промовляючи: «Я до тебе з хлібом-паскою, а ти до мене з любов’ю і ласкою».
Не менш важливе духовно-моральне значення мали й писанки – давній символ життя, весни, сонця, а в християнському своєму доповнені – Воскресіння Христа. У гуцулів казали: «доки писанки пишуть, доти буде світ, як перестануть – тогди ме світ кінчитися». Дарування писанки слугувало знаком симпатії, любові, єдності, приязні й порятунку.
Писанка була святинею й оберегом, життям і надією, і, розписуючи її, не можна було говорити про смерть і сумувати. Шкарлупу від писанки не годилося викидати – її берегли як магічний засіб чи пускали на воду, щоб допливла до міфічних блаженних людей рахманів й сповістила їх про Великдень.