Під час підготовки сбірника документів і матеріалів до 20-річчя створення Народного руху України за перебудову «Боротьба за незалежність України у 1989–1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову» натрапив у Архівному відділі Чернігівської міської ради на «Текст виступу депутата від 76 округу Соломахи С.В. на сесії міськради по рішенню мандатної комісії» на ІІІ-ій сесії у жовтні 1990 року з аналізом виборів до місцевих Рад, який ставить під сумнів вкорінений у свідомість багатьох стереотип, що вибори до місцевих Рад 1990 року були найбільш чесними і демократичними. Виступ закінчується, на мою думку, актуальним і сьогодні висновком: «Все це потрібно не забути і врахувати… при підготовці до нових виборів».
Тому вважаю за доцільне згадати про місцеві вибори у 1990 року, взявши за основу вищезгаданий «Текст виступу» та доповнивши його деякими фактами і міркуваннями.
Перші демократичні вибори до Чернігівської міської Ради народних депутатів 4 березня 1990 року розпочалася гласно і публічно з організованих владою обговорень закону про вибори у місцеві Ради, опублікованого 2 листопада 1989 року. Після голосування «по-радянському» за єдиного кандидата від «блоку партійних і безпартійних», цей закон тоді здавався демократичним навіть «неформалам».
Висувати кандидатів у місцеві ради отримали право не тільки трудові колективи підприємств і установ, а навіть їх підрозділи чисельністю не менше 20 працівників та громадські організації за місцем їх реєстрації.
В той же час, членів виборчих комісій, як і раніше, фактично підбирали парткоми підприємств та установ, а списки виборців складали райвиконкоми.
Вибори відбувалися одночасно з виборами до Верховної ради УРСР за мажоритарною системою з одномандатними округами, але кількість депутатів в місцевих радах було дещо скорочено, а їх повноваження продовжено з 2–3 років до 5 років. У Чернігівській міській Раді народних депутатів кількість депутатів було скорочено з 250 до 150, а обласній – з 350 до 155. Обраним депутатом вважався кандидат за якого проголосувало більше 50% виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови що більше 50% зареєстрованих виборців візме участь у голосуванні. У разі якщо ніхто з кандидатів у депутати у І-му турі не отримував переваги у 50% +1 голос, від тих хто взяв участь у голосуванні, то повиненно відбутися повторне голосування (ІІ-й тур) в якому змагалися два кандидати, які отримали найбільшу підтримку виборців.
Кожен громадянин мав право бути депутатом одночасно двох Рад, в т.ч. Верховної ради УРСР.
Виборець висловлював свій вибір якщо залишав у бюлетені незакресленим лише прізвище одного з кандидатів у депутати. Законом не було передбачено захисту бюлетенів від підробки, а при отриманні бюлетеня виборць не ставив свого підпису у списку виборців.
Крім змін у виборчій системі, законом розмежувувалися повноваження Рад і їх виконавчих комітів. Раду очолював лише депутат, а усім начальникам підрозділів, членам і керівнику виконкому заборонялося мати депутатський мандат ції Ради, що раніше, навпаки, було обов’язковою умовою отримання будь-якої керівної посади у виконкомі місцевої Ради.
Ось «перестройку» місцевих Рад планувала здійснити керуюча і направляюча КПРС.
Що ж відбувалося на місцях ?
Вже 1 листопада в місті Чернігові місцевими Радами було створено Деснянську району виборчу комисію, а 3 листопада – міську. З якою метою це робилося. звісно, за поданням трудових колективів, контролюваних парткомами, ще до оприлюднення закону, активісти «неформальних» організацій зрозуміли вже під час висування кандидатів у депутати. Саме ці виборчі комісії відмовляли у реєстрації кандидатів у депутати, яких висували неконтрольовані парткомами трудові колективи лише на підставі тлумачення закону, що вони не є «первинними» та не підпорядковані безпосередньо керівнику підприємства.
До цього треба додати значну різницю у загальній кількості виборців по виборчим округах, що умисно створювало нерівні умови для кандидатів у депутати. Так при середній кількості виборців у виборчому окрузі у 1380 виборців по м.Чернігову, у п’яти виборчих округах №№ 6, 9, 23, 45, 126 виборців було більше 2000, а у 18 – менше 1000. Наприклад, у виборчому окрузі № 23 виборців було аж 2137, а в № 29 – тільки 592, тобто 3,6 раза більше.
До речі, мешканці м. Чернігова обирали на чотирьох депутатів обласної Ради менше, ніж це встановлювало законодавство, внаслідок навмисного завищення кількості виборців у міських виборчих округах (у середньому по 8 тисяч виборців) порівняно з сільськими (у середньому 6,7 тисяч виборців).
У зв’язку з тим, що висування кандидатів у депутати на виборах 4 березня 1990 року у Чернігівську міську раду відбулося ще до «ковбасної революції», у 77 округах з 150 балотувалося не більше двух кандидатів у депутати, а у 16 з них – по одному кандидату. У середньому на один мандат депутата міськради балотувалося по 2,6 кандидата у депутати.
У І-му турі, який відбувся 4 березня 1990 року, було обрано 44 депутата з 150. В той час, як на виборах в обласну Раду 4 березня 1990 року, де на один мандат у 26 округах м. Чернігова у середньому претендувало по 5,3 кандидата в депутати, у І-му турі було обрано лише одного депутата (в цьому окрузі балотувалося всього 3 кандидата) з 26, а у двох округах, де було по два кандидата, не обрано нікого.
Ще 64 депутата до Чернігівської міськради було обрано у повторному голосуванні 18 березня 1990 року, який відбувався одночасно з повторним голосуванням до Верховної ради УРСР.
Отже, після двох турів виборів до Чернігівської міськради було обрано лише 108 депутатів з 150. Серед них керівники підприємств, установ – 17, в т.ч. директори шкіл, керівники навчальних закладів – 5, головні лікарі – 4; керівники партійних органів – 7, правоохоронних органів – 4, військових частин – 4; інженери - 16, робітники – 15.; жінки – 8, молодь до 30 років – 8, члени КПРС – 76, члени ВЛКСМ – 3. При цьому 92 депутата були обрані вперше. Найбільше серед обраних було працівників в/о «Чернігівський радіоприладний завод» – 23, в/о «Химволокно» – 7, ЗАЗ – 3, КСК – 2.
Вже на першому засіданні першої сесії Чернігівської міської ради народних депутатів 21-го скликання, яка відбувалася, на відміну від звичних до того одноденних сесій, протягом 4, 5, 6, 12 квітня та 10, 11 травня 1990 року, більшість, контрольована міськомом компартії, намагалася обрати керівництво ради і міськвиконкому. Коли з'ясувалось, що рішення приймаються чомусь більшістю лише у 55 голосів, а не більшістю від загального складу ради у 76 голосів десять народних депутатів, які не погодилися з цим, залишили сесійну залу і відмовились реєструватись до обрання повного складу міськради. В кінці сесії, 11 травня 1990р., коли депутатів-бунтівників підтримали інші народні депутати, і було вирішено утворити демократичну депутатську групу «Чернігів», яка у 1990–1994 роках була однією з найвпливовіших і дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. До депутатської групи увійшов 41 народний депутат, що представляли 19 підприємств і організацій міста (найбільше з в/о «ЧРПЗ» – 19). Серед них: інженерно-технічних працівників – 12, робітників – 11, керівників – 1, вчителів – 5, наукових працівників – 2, військовослужбовців – 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС – 17, ВЛКСМ – 2, рухівців – четверо.
Членів демократичної депутатської групи «Чернігів» (голова Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха) об’єднувало бажання позбавити монопольної влади компартію шляхом департизації державних установ, переходу на багатопартійність, передачі важелів влади і контролю над виконавчою владою до демократично обраних Рад.
До речі, підсумки двох турів голосування 4 і 18 березня 1990 року по обранню депутатів районних у місті Рад були ще більш невтішними: до Деснянської райради обрано лише 50 депутатів з 100, а Новозаводської – 46 з 90.
Саме тому повторні вибори 19 квітня 1990 року відбувалися вже за іншим сценарієм. У 42 округах у середньому балотувалося вже по 6,1 кандидата на один мандат (17 округах округах Деснянського району по 7,25 кандидата, у 25 округах Новозаводського району – 4,9).
Щоб забезпечити «результативність» на повторних виборах їх організатори зменшили, порівняно з виборами 4 та 18 березня 1990 року, кількість зареєстрованих виборців у 29 з 42 виборчих округів. Наприклад, у окрузі № 50 на 16,5%, у № 47 – 20,6%, у № 111 – 15,2%, у № 123 – 19,4%, у № 126 – 9,5%, у № 137 – 11,5%, а на виборах 14 червня 1990 року у окрузі № 97 на 19,5 відсотка. Отже, є підстави вважати, що вибори в округах № 123 та № 126 на повторних виборах 19 квітня 1990 року та в окрузі № 97 14 червня 1990 року не відбулися у зв’язку з участю у них менше ніж 50% виборців.
На повторних виборах 19 квітня 1990 року активність виборців була меншою, ніж на виборах 4 та 18 березня 1990 року, тому у п’яти округах з 42 вибори були визнані такими що не вдібулися: в округах №№ 24, 36, 108 у І-у турі, а в округах №№24, 30 у ІІ-у турі.
Звісно, що на цьому тлі більша «активність» виборців на повторних виборах 19 квітня 1990 року, ніж 4 і 18 березня в дев’яти округах з 42 є підозрілою. Якщо у Деснянському районі це відбулося лише в округах № 47 та № 62, то у більш конрольованому парткомами промислових підприємств Новозаводському районі – у виборчих округах №№ 106, 113, 129, 132, 133, 137, 146. Судіть самі. якщо 4 березня у виборчому окрузі № 106 взяло участь у голосуванні 76,0% зареєстрованих виборців, то 19 квітня – 94,3 відсотка!
В той час як до мандатної комисії міськради надійшла скарга на дії лише однієї вищезгадної дільничної виборчої комісії № 62, що булла розташована у школі № 30. Підставою для незатвердження міськрадою депутатських повноважень директора цієї школи В.І. Колесника було встановлення факту фальсифікації на цьому виборчому окрузі, відповідно до заяв виборців, які не брали участь у голосуванні 19 квітня 1990 року, але у списку виборців були позначені як такі, що начебто взяли участь у голосуванні.
У підсумку на повторних виборах 19 квітня 1990 року до міськради було обрано 20 депутатів з 42, при повторному голосуванні 27 квітня – 17, а на других повторних виборах 14 червня – ще 5 депутатів. Серед них керівники підприємств, установ – 9, в т. ч. директори шкіл – 2, органів партійної і виконавчої влади – 5, правоохоронних органів – 5, інженери – 5, робітники – 3.
До речі, повторні вибори 19, 27 квітня і 14 червня 1990 року відбулися у робочі дні (четвер, п’ятниця), що сприяло блокуванню обрання депутатами міськради представників національно-демократичних сил. Наприклад, у виборчому окрузі № 30 разом зі співголовою Чернігівської крайової організації Народного Руху за перебудову Сараною В. Ю., балотувалося сім працівників підприємств міста, з них чотири працівника ремонтно-механічного заводу «Жовтневий молот» (де і була розташована виборча дільниця), а також завідуючий відділенням міської лікарні та протоірей, священник Свято-Троїцького собору. Якщо у І-у турі Сарана В.Ю. отримав більшість у 38,1% голосів, а його найближчий конкурент – 15,5%, то повторне голосування 27 квітня було визнано таким, що не відбулося через участь у ньому менше 50% виборців.
Отже, перші демократичні вибори до місцевих Рад у м.Чернігові були не такими вже чесними і демократичними, а партноменклатура, оговтавшись після поразок 4 і 18 березня 1990 року, взяла реванш на повторних виборах, застосувавши як технології контролю за висуванням кандидатів у депутати, розтягування голосів виборців за допомогою «технічних» кандидатів, так і звичайних фальсифікацій з явкою виборців.
Перші більш-менш демократичні вибори у 1990 році до місцевих засвідчили, що мажоритарна виборча система з 50 відсотковими бар’єрами явки виборців і обрання депутатів затягує виборчий процес та створює сприятливі умови для фальсифікації виборів. Однак, це не завадило компартмоменклатурі після цих виборів втратити монополію на владу в Радах.
Більш того, вже на ІІІ-й сесії у жовтні 1990 року після тривалого протистояння щодо визнання легетимності обрання на першому засіданні І-ї сесії міськради голови Ради А.О. Лисенка і відставкою у зв’язку з відмовою співпрацювати з бунтівними депутатами голови міськвиконкому М.І. Літвінова Чернігівська міськрада самочинно почала реформування «радянської» влади: у супереч законодавства на посади голів Ради і її міськвиконкому було обрано одну особу, на яку фактично було покладено функції міського голови.

Отже, перший крок на шляху до місцевого самоврядування було зроблено.

Сергій Соломаха
Джерело: http://vip.val.ua