Захисник України часів визвольних змагань Іван Ремболович із Чернігівщини
У сучасній війні з російським агресором, як і в часи визвольної боротьби, ворог намагається поділити український народ за регіональним принципом. Одним із головних фейків пропаганди російського імперіалізму часів СРСР було твердження, що Українська повстанська армія була суто регіональним, західноукраїнським явищем. Тому До Дня захисників і захисниць України, 80-річчя Української повстанської армії варто згадати про славетного воїна, підполковника армії Української Народної Республіки та полковника Української повстанської армії Івана Ремболовича.
Він народився 28 січня 1897 р. м. Городня Чернігівської губернії в родині священиків.
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА
Учасник Першої світової війни, під час якої в 1915 р. закінчив у Полтаві Віленське воєнне училище. В 1917 р. штабс-капітан Ремболович був помічником дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Його військова майстерність і мужність на фронті відзначені трьома орденами.
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РР.
Із самого початку Української революції в березні 1917 р. рішуче і без роздумів зразу виступив за творення національної держави та армії. Його, учасника українізації частин російської армії, військове командування заарештувало. Проте, зумів втекти з в'язниці 5-ї піхотної дивізії.
Як делегат 1-го, 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з'їздів у 1917 р. в Києві активно підтримав Українську Центральну Раду, проголошення Української Народної Республіки.
Його військова кар’єра в українській армії, яка тільки створювалася з добровольчих формувань, розпочалася на малій батьківщині. В 1917 р. він став творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва. На початку 1918 р. командував сотнею Українського Вільного Козацтва у рідній Городні. Саме у це час він воював із військами російського червоного агресора. Згодом став командиром пішої півсотні городнянської повітової військової комендатури.
Із січня 1919 р. служив старшиною 20-го кінного Павлоградського полку, а потім кінного дивізіону корпусу Січових стрільців, з травня того ж року був призначений начальником зв’язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР.
У грудні 1919 р. інтерновано польською владою у Луцьку. Проте, як виникла нагода, то знову повернувся до військової служби: з лютого 1920 р. служив у 2-й, потім у 6-й Січовій дивізії Армії УНР. Його професіоналізм відзначено важливою посадою начальника відділення зв'язку штабу Армії УНР, яку обіймав із 4 серпня 1920 р.
Був активним учасником Другого Зимового походу армії УНР (жовтень-листопад 1921). Із 27 жовтня 1921 р. призначено на посаду начальника оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української Повстанської армії Юрія Тютюнника.
Цей «штабіст» прославився у боях за Коростень, інші міста і села. Учасник походу сотник Олександр Шпілінський згадував: «На станцію Коростень о 5.30 направили загін підполковника Ремболовича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони». Звертає увагу військова майстерність та мужність Івана Ремболовича. Він, незважаючи на чисельну перевагу ворога, вмів успішно його громити.
12 листопада 1921 р. в селі Чайківці Іван Ремболович був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу зі ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон, йому загрожував розстріл. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Утік по снігу в лютий мороз роздягнений і босий.
У спогаді він так описав це випробування: «В церкві, 19 листопада о 15-16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: «А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?».
Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою.
Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг».
Потім підполковник дістався до кордону, перейшов на територію Польщі, жив і працював у 1920—1930-х роках у м. Корнін Коломийського повіту на Галичині.
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ПОВОЄННИЙ ЧАС
З початку Другої світової війни він бажав тільки одного – служити Україні. На його думку, така нагода з’явилася у 1943 році. Тоді авторитетні представники поміркованої західноукраїнської інтелігенції на чолі з відомим у Європі вченим-географом та істориком Володимиром Кубійовичем, які ще у 1941 р. утворили легальний Український Центральний Комітет (допомоговий) для захисту прав українського населення під окупацією, побачили ілюзорний шанс перетворити проблеми і труднощі нацистської Німеччини на користь України, відновлення її державної незалежності. Вони бажали повторити успішний досвід часів Першої світової війни та Української революції. Тоді добровольці відгукнулися на заклик Головної Української Ради від 6 серпня 1914 р. і створили в складі австро-угорської армії український добровольчий легіон під назвою «Українські січові стрільці». Саме УСС з листопада 1918 р. стали основою створення Української галицької армії – Збройними Силами Західноукраїнської Народної республіки.
Отже, частина західноукраїнської інтелігенції помилково вважала, що Німеччині діватися буде нікуди і можна у зручний час повторити 1918 р.
Влітку 1943 р. разом з двома синами вступає до Добровольчої дивізії СС «Галичина», закінчив саперну школу. Іван Ремболович пройшов у дивізії перепідготовку й одержав звання гауптштурмфюрера (відповідає військовому званню армії УНР сотник — капітан). Трапилося це через те, що німці з огляду на вік (46 років) і слабке знання їхньої мови, не погодилися зберегти йому давнього військового звання. Став командиром саперної сотні та куреня цієї дивізії.
За свідченням духівника дивізії Ісидора Нагаєвського, Ремболович відзначався дисциплінованістю та високим українським патріотизмом. Сучасники стверджували, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командування дивізії, яке складалося з німців.
У липні 1944 р. у бою під м. Броди був тяжко поранений, а двоє синів загинули.
У дивізії його вважали загиблим. У «Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії «Галичина» УНА...» він числиться як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі дивізії біля міста Золочева Львівської області йому встановлено символічний хрест.
Проте він вижив, добрі люди підібрали його на полі бою і вилікували, хоч прийшлося ампутувати ногу.
Невгомонний Іван Ремболович зв’язався з підпіллям ОУН і вступив до лав УПА. Через інвалідність воювати зі зброєю в руках вже не міг, але його внесок у визвольну боротьбу був набагато вищий в якості організатора військового навчання та викладача.
В УПА гостро не вистачало старшинських (офіцерських) кадрів. Саме тому ветеран армії УНР організував старшинську школу УПА, яка здійснила три або чотири випуски. Кожне навчання тривало 3-4 місяці. Йому присвоєно військове звання полковника УПА, псевдонім «полковник Кропива». Учні Ремболовича гідно й вправно воювали з російським червоним окупантом.
6 листопада 1949 р. в селі Космачі тодішнього Яблунівського району Станіславської (сучасної Івано-Франківської) області полковника Кропиву захопили співробітники комуністичної держбезпеки. Під час допитів жодних свідчень, які були б корисні ворогу у боротьбі проти ОУН і УПА, він не видав. Слідчі держбезпеки так і не зрозуміли, що допитували чинного полковника УПА. Про це свідчать матеріали радянської кримінальної справи.
15 травня 1950 р. українського патріота було засуджено до розстрілу. У вироку Військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу заявлено: «Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії». Загинув славетний герой 8 вересня 1950 року.
СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ
У незалежній Україні вдячна громада обласного центру Івано-Франківщини назвала на його честь вулицю.
Громадськість Чернігівщини вже не один рік обговорює та надає пропозиції увічнення пам’яті героїчного земляка в меморіальному та топонімічному просторі Чернігова і Городні.
Збройні Сили України гідно продовжують справу Івана Ремболовича та його покоління за нашу незалежну державу у війні проти російського агресора.
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Сергій Бутко,
Український інститут національної пам’яті
Він народився 28 січня 1897 р. м. Городня Чернігівської губернії в родині священиків.
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА
Учасник Першої світової війни, під час якої в 1915 р. закінчив у Полтаві Віленське воєнне училище. В 1917 р. штабс-капітан Ремболович був помічником дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Його військова майстерність і мужність на фронті відзначені трьома орденами.
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РР.
Із самого початку Української революції в березні 1917 р. рішуче і без роздумів зразу виступив за творення національної держави та армії. Його, учасника українізації частин російської армії, військове командування заарештувало. Проте, зумів втекти з в'язниці 5-ї піхотної дивізії.
Як делегат 1-го, 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з'їздів у 1917 р. в Києві активно підтримав Українську Центральну Раду, проголошення Української Народної Республіки.
Його військова кар’єра в українській армії, яка тільки створювалася з добровольчих формувань, розпочалася на малій батьківщині. В 1917 р. він став творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва. На початку 1918 р. командував сотнею Українського Вільного Козацтва у рідній Городні. Саме у це час він воював із військами російського червоного агресора. Згодом став командиром пішої півсотні городнянської повітової військової комендатури.
Із січня 1919 р. служив старшиною 20-го кінного Павлоградського полку, а потім кінного дивізіону корпусу Січових стрільців, з травня того ж року був призначений начальником зв’язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР.
У грудні 1919 р. інтерновано польською владою у Луцьку. Проте, як виникла нагода, то знову повернувся до військової служби: з лютого 1920 р. служив у 2-й, потім у 6-й Січовій дивізії Армії УНР. Його професіоналізм відзначено важливою посадою начальника відділення зв'язку штабу Армії УНР, яку обіймав із 4 серпня 1920 р.
Був активним учасником Другого Зимового походу армії УНР (жовтень-листопад 1921). Із 27 жовтня 1921 р. призначено на посаду начальника оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української Повстанської армії Юрія Тютюнника.
Цей «штабіст» прославився у боях за Коростень, інші міста і села. Учасник походу сотник Олександр Шпілінський згадував: «На станцію Коростень о 5.30 направили загін підполковника Ремболовича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони». Звертає увагу військова майстерність та мужність Івана Ремболовича. Він, незважаючи на чисельну перевагу ворога, вмів успішно його громити.
12 листопада 1921 р. в селі Чайківці Іван Ремболович був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу зі ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон, йому загрожував розстріл. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Утік по снігу в лютий мороз роздягнений і босий.
У спогаді він так описав це випробування: «В церкві, 19 листопада о 15-16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: «А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?».
Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою.
Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг».
Потім підполковник дістався до кордону, перейшов на територію Польщі, жив і працював у 1920—1930-х роках у м. Корнін Коломийського повіту на Галичині.
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ПОВОЄННИЙ ЧАС
З початку Другої світової війни він бажав тільки одного – служити Україні. На його думку, така нагода з’явилася у 1943 році. Тоді авторитетні представники поміркованої західноукраїнської інтелігенції на чолі з відомим у Європі вченим-географом та істориком Володимиром Кубійовичем, які ще у 1941 р. утворили легальний Український Центральний Комітет (допомоговий) для захисту прав українського населення під окупацією, побачили ілюзорний шанс перетворити проблеми і труднощі нацистської Німеччини на користь України, відновлення її державної незалежності. Вони бажали повторити успішний досвід часів Першої світової війни та Української революції. Тоді добровольці відгукнулися на заклик Головної Української Ради від 6 серпня 1914 р. і створили в складі австро-угорської армії український добровольчий легіон під назвою «Українські січові стрільці». Саме УСС з листопада 1918 р. стали основою створення Української галицької армії – Збройними Силами Західноукраїнської Народної республіки.
Отже, частина західноукраїнської інтелігенції помилково вважала, що Німеччині діватися буде нікуди і можна у зручний час повторити 1918 р.
Влітку 1943 р. разом з двома синами вступає до Добровольчої дивізії СС «Галичина», закінчив саперну школу. Іван Ремболович пройшов у дивізії перепідготовку й одержав звання гауптштурмфюрера (відповідає військовому званню армії УНР сотник — капітан). Трапилося це через те, що німці з огляду на вік (46 років) і слабке знання їхньої мови, не погодилися зберегти йому давнього військового звання. Став командиром саперної сотні та куреня цієї дивізії.
За свідченням духівника дивізії Ісидора Нагаєвського, Ремболович відзначався дисциплінованістю та високим українським патріотизмом. Сучасники стверджували, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командування дивізії, яке складалося з німців.
У липні 1944 р. у бою під м. Броди був тяжко поранений, а двоє синів загинули.
У дивізії його вважали загиблим. У «Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії «Галичина» УНА...» він числиться як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі дивізії біля міста Золочева Львівської області йому встановлено символічний хрест.
Проте він вижив, добрі люди підібрали його на полі бою і вилікували, хоч прийшлося ампутувати ногу.
Невгомонний Іван Ремболович зв’язався з підпіллям ОУН і вступив до лав УПА. Через інвалідність воювати зі зброєю в руках вже не міг, але його внесок у визвольну боротьбу був набагато вищий в якості організатора військового навчання та викладача.
В УПА гостро не вистачало старшинських (офіцерських) кадрів. Саме тому ветеран армії УНР організував старшинську школу УПА, яка здійснила три або чотири випуски. Кожне навчання тривало 3-4 місяці. Йому присвоєно військове звання полковника УПА, псевдонім «полковник Кропива». Учні Ремболовича гідно й вправно воювали з російським червоним окупантом.
6 листопада 1949 р. в селі Космачі тодішнього Яблунівського району Станіславської (сучасної Івано-Франківської) області полковника Кропиву захопили співробітники комуністичної держбезпеки. Під час допитів жодних свідчень, які були б корисні ворогу у боротьбі проти ОУН і УПА, він не видав. Слідчі держбезпеки так і не зрозуміли, що допитували чинного полковника УПА. Про це свідчать матеріали радянської кримінальної справи.
15 травня 1950 р. українського патріота було засуджено до розстрілу. У вироку Військового трибуналу Прикарпатського воєнного округу заявлено: «Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії». Загинув славетний герой 8 вересня 1950 року.
СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ
У незалежній Україні вдячна громада обласного центру Івано-Франківщини назвала на його честь вулицю.
Громадськість Чернігівщини вже не один рік обговорює та надає пропозиції увічнення пам’яті героїчного земляка в меморіальному та топонімічному просторі Чернігова і Городні.
Збройні Сили України гідно продовжують справу Івана Ремболовича та його покоління за нашу незалежну державу у війні проти російського агресора.
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Сергій Бутко,
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
