Звичайна зрада... Російський телеканал НТВ зняв пропагандистський фільм «Військовий кореспондент» про події на сході і півдні України
Російський телеканал НТВ зняв пропагандистський фільм «Військовий кореспондент» про події на сході і півдні України, в якому «махрових бендерівців» зіграли... наші столичні актори.
Змагатися з російським агітпропівським кінематографом — все одно, що плювати проти вітру. Особливо, якщо справа стосується фільмів про солдатів, спецназівців, поліцію або бандитів. А найулюбленіша тема — війна. За старою російською традицією, як тільки РФ ініціює або втручається в озброєний конфлікт, або того гірше — війну, кінематограф зараз же поспішає рідній країні на допомогу, щоб розжувати своїм глядачам позицію держави. «Кодекс честі» — Чечня, «Серпень. Восьмого» — Грузія, «9 рота» — Афганістан, перераховувати можна довго. Ось і до України дійшла черга. Минулої неділі російський канал НТВ показав своїм глядачам прем’єру нової телевізійної «клюквы» — фільм «Військовий кореспондент».
Анотація до «продукту» каже: «Американський репортер Мет Макк’ю звик довіряти лише фактам. За його плечима — Афганістан, Лівія, Ірак і високі телевізійні нагороди у сфері журналістики. Після того, як в далекій і незрозумілій для більшості американців країні — Україні — сталася чергова зміна влади, Мет за завданням інформаційного каналу вирушив туди і незабаром опинився на сході країни. Він усього лише намагався дізнатися і розповісти правду про цю війну, але Вашингтон звинуватив його в зраді, Київ оголосив шпигуном, а українські військові засудили на смерть...». Дивний вибір головного героя для російського кінематографа, подумає читач. Заковика в тому, що цей репортер точнісінько повторює гасла російської пропаганди, а в самому фільмі «волонтер від ополченців», який більше схожий на кавказького бойовика, розповість, що воюють тут не з Києвом, а з... Америкою, яка «нагнула весь світ». Якби сценарист прописав «російського репортера», може, йому і не настільки повірили, як «об’єктивному і не заангажованому». Ну і «чергова зміна влади», це, треба гадати, вибори, але зрозуміти таке позірному виборцеві, чиєю країною вже майже 15 років керує колишній директор ФСБ РФ, напевно, неможливо...
Починається дія фільму в Одесі з абсурдного діалогу між журналістом в редакції, в якого вся аргументація зводиться до того, що «так сказали мої друзі в Києві», і головного героя — військкора, який ніби то надає факти. Показово те, що дія розгортається саме в Одесі після другого травня. З російської пропаганди, яка називає цю трагедію «українською Хатинню» і постійно використовує у власних інтересах, це кліше просотилося в блогсферу і соцмережі. Звідти перекочувало в цілком реальні обговорення на вулицях і відлунням відбилося у стінах російських військкоматів, де закликають захистити і помститися за «Хатинь». Ось вам і реальна відповідальність за реальні вбивства, від якої так ревно відхрещуються працівники держпропаганди. До речі, у фільмі відсутність аргументації лише на проукраїнському боці, а бравий американець кілька разів повторить про те, що довіряє лише фактам. Ось, наприклад, кілька таких «фактів», якими пригощають глядача: «Київ незаконно змінив владу, а Донбас просто хотів свободи», «Україна обстрілює російські(!) території», «ми нелегально переходимо кордон з Україною, оскільки Україна заборонила в’їзд всім чоловікам молодше 60 років», «на моїх очах вбили журналістів російського телебачення, які знімали, як Київ фігачить свої міста фосфорними бомбами». Мабуть, знімальна група не особливо морочилася з приводу градуса абсурду у фільмі, адже якщо це телевізійний продукт, то його аудиторія проковтне цю історію, як і «розіпнутих хлопчиків» і «потягів карателів». І ще замало буде.
Так хто ж ця знімальна команда, що йде слід у слід за Міхалковим? Хто ці актори? Виявляється, що «ба, знакомые все лица». Режисер «Військового кореспондента» Павло Ігнатов широко відомий як режисер серіалу «Кадетство». Автор сценарію Микола Андрєєв уперше спробував себе в такому амплуа, але раніше він знімався в різних серіалах як актор, у тому числі в «Глухарі» і «Інтернах». А далі — більше. Два виконавця головних героїв — Виниченко Ольга і Єрьомін Антон. Перша народилася в Україні, торік закінчила Національний театральний університет ім. І.К.Карпенко-Карого. Другий теж українець, студент Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого (2009-2014, майстерня М. Ю. Рєзниковича), і актор студії Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Є і ще один «перл» другого плану. Командир-українець, який пішов задаватися в полон, — Таганов Віталій... заслужений артист України. Так і хочеться запитати, чим заслужили таких «заслужених». І таку кінематографічну зраду ми бачимо вже не вперше. Щодо інших російських акторів, то в їх послужному списку можна знайти ролі у фільмах «Вулиці розбитих ліхтарів», «Бандитський Петербург», «Забійна сила», «Дільничний», «Моя прекрасна няня». Узагалі всі перераховані в цій статті фільми і серіали, окрім самого «Військового кореспондента», демонстрували українські телеканали. Що також наочно доводить, чим так шкідливі російські серіали, і яку матрицю вони створюють. Але це вже проговорено мільйон разів, і все марно.
А де ж наші фільми про війну, зняті за державної підтримки, якщо спитати б. У листопаді (якщо рахувати від анексії Криму — 8 місяців) пройшла новина, що на замовлення каналу «2+2» зніматимуть 12-серійний фільм «Нацгвардія». І як ви думаєте, коли ж чекати нам нашу контрпропаганду? «Прем’єру перших чотирьох серій фільму заплановано до річниці створення Нацгвардії і вийде навесні 2015 року». А пізніше тоді ще міністр культури Нищук теж оголосив, що зніматимуть серіал і фільми про АТО за фінансування МВС, Міноборони, а конкурс сценаріїв проводитиме Мінкульт. Але поки тихо.
А тим часом нашу історію нам розповідають «американці». Якщо говорити про особистість найголовнішого лихо, а не героя військора, то його зіграв Вольфганг Черні — цікавий випадок для психологів і, може бути, навіть психіатрів (без жартів). Народився в Австрії, але знявся вже в двох російських фільмах. Перед «Військовим кореспондентом» зіграв нацистського снайпера, який через кохання до комсомолки саботував свою роботу. Нагадує якесь мазохістське бажання спокутувати провину своїх співвітчизників, справжніх, а не вигаданих російською пропагандою нацистів і фашистів. Але нам хоч би зі своєю історією розібратися, а лікувати інших — справа другорядна.
До речі про історію. Є один момент у фільмі дуже показовий. Дає якийсь ряджений інтерв’ю цьому американцеві, на рукаві шеврон «Севастопольская сотня». І ось він говорить: «Мій дід і прадід цареві служили, розумієш». Розумієш, глядачу, і прадід актора служив цареві, і режисера, і твій, мабуть, якщо ти додивився до цього моменту. І ось ніяк не вибратися з цієї парадигми вже стільком поколінням. Оскільки окрім «ми цареві служили» нічого немає. Немає розуміння, як жити без царя, хто нагодує і роботу дасть, хай і рабську. Хто розповість, кого звинувачувати нам у всіх бідах наших. Ось і живуть їх нащадки так, і знімають так. Без царя в голові. Або з царем?..
Анна СВЕНТАХ, "День"
Змагатися з російським агітпропівським кінематографом — все одно, що плювати проти вітру. Особливо, якщо справа стосується фільмів про солдатів, спецназівців, поліцію або бандитів. А найулюбленіша тема — війна. За старою російською традицією, як тільки РФ ініціює або втручається в озброєний конфлікт, або того гірше — війну, кінематограф зараз же поспішає рідній країні на допомогу, щоб розжувати своїм глядачам позицію держави. «Кодекс честі» — Чечня, «Серпень. Восьмого» — Грузія, «9 рота» — Афганістан, перераховувати можна довго. Ось і до України дійшла черга. Минулої неділі російський канал НТВ показав своїм глядачам прем’єру нової телевізійної «клюквы» — фільм «Військовий кореспондент».
Анотація до «продукту» каже: «Американський репортер Мет Макк’ю звик довіряти лише фактам. За його плечима — Афганістан, Лівія, Ірак і високі телевізійні нагороди у сфері журналістики. Після того, як в далекій і незрозумілій для більшості американців країні — Україні — сталася чергова зміна влади, Мет за завданням інформаційного каналу вирушив туди і незабаром опинився на сході країни. Він усього лише намагався дізнатися і розповісти правду про цю війну, але Вашингтон звинуватив його в зраді, Київ оголосив шпигуном, а українські військові засудили на смерть...». Дивний вибір головного героя для російського кінематографа, подумає читач. Заковика в тому, що цей репортер точнісінько повторює гасла російської пропаганди, а в самому фільмі «волонтер від ополченців», який більше схожий на кавказького бойовика, розповість, що воюють тут не з Києвом, а з... Америкою, яка «нагнула весь світ». Якби сценарист прописав «російського репортера», може, йому і не настільки повірили, як «об’єктивному і не заангажованому». Ну і «чергова зміна влади», це, треба гадати, вибори, але зрозуміти таке позірному виборцеві, чиєю країною вже майже 15 років керує колишній директор ФСБ РФ, напевно, неможливо...
Починається дія фільму в Одесі з абсурдного діалогу між журналістом в редакції, в якого вся аргументація зводиться до того, що «так сказали мої друзі в Києві», і головного героя — військкора, який ніби то надає факти. Показово те, що дія розгортається саме в Одесі після другого травня. З російської пропаганди, яка називає цю трагедію «українською Хатинню» і постійно використовує у власних інтересах, це кліше просотилося в блогсферу і соцмережі. Звідти перекочувало в цілком реальні обговорення на вулицях і відлунням відбилося у стінах російських військкоматів, де закликають захистити і помститися за «Хатинь». Ось вам і реальна відповідальність за реальні вбивства, від якої так ревно відхрещуються працівники держпропаганди. До речі, у фільмі відсутність аргументації лише на проукраїнському боці, а бравий американець кілька разів повторить про те, що довіряє лише фактам. Ось, наприклад, кілька таких «фактів», якими пригощають глядача: «Київ незаконно змінив владу, а Донбас просто хотів свободи», «Україна обстрілює російські(!) території», «ми нелегально переходимо кордон з Україною, оскільки Україна заборонила в’їзд всім чоловікам молодше 60 років», «на моїх очах вбили журналістів російського телебачення, які знімали, як Київ фігачить свої міста фосфорними бомбами». Мабуть, знімальна група не особливо морочилася з приводу градуса абсурду у фільмі, адже якщо це телевізійний продукт, то його аудиторія проковтне цю історію, як і «розіпнутих хлопчиків» і «потягів карателів». І ще замало буде.
Так хто ж ця знімальна команда, що йде слід у слід за Міхалковим? Хто ці актори? Виявляється, що «ба, знакомые все лица». Режисер «Військового кореспондента» Павло Ігнатов широко відомий як режисер серіалу «Кадетство». Автор сценарію Микола Андрєєв уперше спробував себе в такому амплуа, але раніше він знімався в різних серіалах як актор, у тому числі в «Глухарі» і «Інтернах». А далі — більше. Два виконавця головних героїв — Виниченко Ольга і Єрьомін Антон. Перша народилася в Україні, торік закінчила Національний театральний університет ім. І.К.Карпенко-Карого. Другий теж українець, студент Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенко-Карого (2009-2014, майстерня М. Ю. Рєзниковича), і актор студії Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Є і ще один «перл» другого плану. Командир-українець, який пішов задаватися в полон, — Таганов Віталій... заслужений артист України. Так і хочеться запитати, чим заслужили таких «заслужених». І таку кінематографічну зраду ми бачимо вже не вперше. Щодо інших російських акторів, то в їх послужному списку можна знайти ролі у фільмах «Вулиці розбитих ліхтарів», «Бандитський Петербург», «Забійна сила», «Дільничний», «Моя прекрасна няня». Узагалі всі перераховані в цій статті фільми і серіали, окрім самого «Військового кореспондента», демонстрували українські телеканали. Що також наочно доводить, чим так шкідливі російські серіали, і яку матрицю вони створюють. Але це вже проговорено мільйон разів, і все марно.
А де ж наші фільми про війну, зняті за державної підтримки, якщо спитати б. У листопаді (якщо рахувати від анексії Криму — 8 місяців) пройшла новина, що на замовлення каналу «2+2» зніматимуть 12-серійний фільм «Нацгвардія». І як ви думаєте, коли ж чекати нам нашу контрпропаганду? «Прем’єру перших чотирьох серій фільму заплановано до річниці створення Нацгвардії і вийде навесні 2015 року». А пізніше тоді ще міністр культури Нищук теж оголосив, що зніматимуть серіал і фільми про АТО за фінансування МВС, Міноборони, а конкурс сценаріїв проводитиме Мінкульт. Але поки тихо.
А тим часом нашу історію нам розповідають «американці». Якщо говорити про особистість найголовнішого лихо, а не героя військора, то його зіграв Вольфганг Черні — цікавий випадок для психологів і, може бути, навіть психіатрів (без жартів). Народився в Австрії, але знявся вже в двох російських фільмах. Перед «Військовим кореспондентом» зіграв нацистського снайпера, який через кохання до комсомолки саботував свою роботу. Нагадує якесь мазохістське бажання спокутувати провину своїх співвітчизників, справжніх, а не вигаданих російською пропагандою нацистів і фашистів. Але нам хоч би зі своєю історією розібратися, а лікувати інших — справа другорядна.
До речі про історію. Є один момент у фільмі дуже показовий. Дає якийсь ряджений інтерв’ю цьому американцеві, на рукаві шеврон «Севастопольская сотня». І ось він говорить: «Мій дід і прадід цареві служили, розумієш». Розумієш, глядачу, і прадід актора служив цареві, і режисера, і твій, мабуть, якщо ти додивився до цього моменту. І ось ніяк не вибратися з цієї парадигми вже стільком поколінням. Оскільки окрім «ми цареві служили» нічого немає. Немає розуміння, як жити без царя, хто нагодує і роботу дасть, хай і рабську. Хто розповість, кого звинувачувати нам у всіх бідах наших. Ось і живуть їх нащадки так, і знімають так. Без царя в голові. Або з царем?..
Анна СВЕНТАХ, "День"
Теґі:
