реклама партнерів:
Головна » Людський розвиток » Бій під Крутами: факти проти легенди

Бій під Крутами: факти проти легенди



Автор: Черняков
Коментарі: 1
Переглядів: 15546
Людський розвиток


Крутянський бій, як, мабуть, жодна інша подія буремних років Української революції, породив колосальну кількість міфів, легенд, домислів різного спрямування – від нестримної глорифікації до повного заперечення історичної ваги бою. Природно, що цей огром «обріс» і відповідною кількістю літератури. З часом викристалізувалася й основа міфологеми: Крути – це «українські Фермопіли»: «реалії бою почали забуватися. Натомість на перший план виступив міф про 300 студентів, які одні протистояли більшовицькій навалі й майже всі загинули» 1. Воювати з легендами – справа невдячна, але історики в силу своєї фахової приналежності мусять це робити. Тим паче, що реальний бій, його передумови та наслідки виявляються, на наше глибоке переконання, набагато змістовнішими, повнокровнішими, а відтак цікавішими, яскравішими, ніж ті зовні привабливі, але сухі, неживі схеми, що заступають їх у свідомості багатьох людей.
У важкий час першої більшовицької навали на Україну М.Грушевський закликав: «Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми опинились в результаті революції й війни за українську самостійність – не уносячись роздраженнєм, але не ведучись і старими поглядами, відносинами й зв’язками» 2. Спробуймо й ми, скориставшись цією слушною порадою видатного історика, з’ясувати основні фактори, що зумовили бій під Крутами, проаналізувати його перебіг, визначити головні наслідки і місце в ході революції та виявити складники того унікального інтересу, який лавиноподібно наростав упродовж десятиліть по закінченню визвольних змагань.
Українська революція поставила перед національно свідомою інтелігенцією питання про створення власної держави, щоправда, на перших порах у формі національно-територіальної автономії. «...Зараз же, як упав старий режим, – наголошував М.Грушевський, – українці всіх партій і напрямків постановили об’єднатись у спільній, одностайній політичній організації на весь час, поки не буде осягнена спільна мета: широка національно-територіальна автономія України в федеративній демократичній Російській республіці, інакшими словами – поки українському народові разом з представниками інших народів України не буде забезпечене право рішати всі справи свого краю на місці, у Всенародних зборах чи Соймі України, тільки деякі справи віддаючи на рішення і під управу Думи і Правительства Російської республіки» 3. Сучасні історики визнають, що це був свого роду перехідний етап до повного суверенітету. Так, В.Верстюк писав: «Таким чином, можна сказати, що федералізм Грушевського не є повним запереченням незалежної української державності, швидше це реальний крок їй назустріч. Грушевський добре розумів, що на побудову незалежної держави, навіть за найсприятливіших зовнішніх обставин, в в Україні тоді було занадто мало сил. Автономія дозволяла перебудувати суспільно-державне національне життя значно меншими зусиллями» 4. Окрім того, варто зважати і на ту особливість тодішньої ситуації, що її визначив М.Попович. «Чому на початку всі, від українських кадетів до радикального націоналіста Міхновського, – запитував філософ, – проголошували себе прихильниками федеративного устрою Росії? Оцінюючи компроміси національного руху з урядом імперії, слід мати на увазі неможливість «мазепинського» розв’язання за умов війни. Самостійність України означала насамперед або самостійне ведення бойових дій проти Центральних держав, або негайний вихід з війни, тобто практично перехід на бік австро-німецького блоку. І те, й друге гасло в перші місяці було неможливе, і маси б його не підтримали. Для Наддніпрянської України її суверенітет мусив якось уміститися в рамки демократичної Росії. Пошуки компромісу з Тимчасовим урядом були, таким чином, неминучі» 5.
Зрештою, лідери Центральної Ради мусили зважати і на настрої мас, практично скрізь переважали сподівання на автономію у складі федеративної демократичної Росії. Тому таке величезне значення мала для українських керманичів проблема налагодження відносин з російським Тимчасовим урядом і залагодження численних конфліктних ситуацій, що час від часу виникали між Петроградом і Києвом. Захищаючи дух і букву Першого Універсалу від нападок численних недоброзичливців, М.Грушевський підкреслював, що він «не сіє ворожнечі, а кличе до порозуміння і згоди, до спільної праці всі народи України, – щоб повалити ту велику і високу стіну, яка стоїть на дорозі вільного походу української землі: всі ті пережитки і останки старого проклятого режиму, які ще стоять і досі, – темнота, несвідомість політична і національна, русифікація, нехтування української народності, її мови, культури, недовір’я і відчуження між народностями, стара пам’ять колишніх спорів і чвар, котру роздувають злі й необачні люди, замість кликати до згоди й співробітництва, в світлу і велику будуччину української землі, а не в темну й гірку її минувшину» 6. У контексті нашої теми доречно зауважити, що ці й багато інших публічних заяв М.Грушевського – голови Української Центральної Ради і визнаного лідера національно-визвольного руху – не мають жодних ознак ворожості до Росії і тим паче її народу, не містять закликів до боротьби збройним шляхом. Вони відображали не тільки міркування самого автора, а “мали своє джерело у працях українських політичних мислителів минулого століття, у програмах українських політичних партій; одне слово, вони віддеркалювали українську політичну традицію в її довершеному вигляді» 7. І виглядала остання аж ніяк не агресивно супроти Росії.
Після жовтневого перевороту, коли до влади прийшли більшовики, з’явилася примарна надія на активну розбудову власного державного управління, тим паче, що Раднарком проголосив «Декларацію прав народів Росії». Проголошення Третього Універсалу одначе не дало відповіді на питання про статус України. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів» 8. Для здійснення цих намірів новопроголошеній республіці бракувало сил і досвіду. Проте відкрита демонстрація прагнення навіть урізаного суверенітету викликала гостре невдоволення у Петрограді і спричинила війну.
Бій під Крутами не можна розглядати поза контекстом більшовицької агресії проти УНР, котра розпочалася після відмови Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату прийняти вимоги ультиматуму Ради Народних Комісарів РСФРР. Причини, що спонукали уряд Радянської Росії до нападу на сусідню республіку, де при владі теж знаходилися соціалісти, добре сформулював
Я.Грицак. На думку історика, більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, бо «союзники не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, численною армією тощо. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії» 9. Власне, й керівники УНР розуміли недемократичність політики Раднаркому, її загрозу для УНР. У «Відповіді» на ультиматум Раднаркому Генеральний Секретаріат заявив, що «не вважає логічним і можливим» нав’язувати, як це робили більшовики, свою форму політичного управління іншим країнам і “тим більше не вважає правильним допомагати одній країні накидать другій її розуміння» 10. Інша річ, що відбивати дуже ймовірний, а, швидше, неминучий напад треба було б не резолюціями і зверненнями, а зброєю.
Уже 9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова , в ніч на 10 грудня обеззброїли українізований бронедивізіон і перетворили місто на свій “форпост» 11. Урядові кола УНР «вживали заходів для припинення агресії»: 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України, до складу якого увійшли М.Порш, С.Петлюра та В.Єщенко, 18 грудня полковника Ю.Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати» 12. Тоді ж, у грудні 1917 р. «для охорони кордону України від нападів з півночі невеликих большевицьких загонів» з Києва було направлено до Бахмача 1 та 2 сотні Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням начальника школи сотника Дем’яна Носенка. «До них був приділений саморобний бронепоїзд сот[ника] Лощенка з гарматою і двома кулеметами. З Бахмача Д.Носенко висилав розвідчі команди в напрямках на Ворожбу, Гомель і Хутір Михайлівський, які розбивали большевицькі загони та утримували лад на залізниці» 13. Проте самі військові діячі молодої республіки прекрасно усвідомлювали, що цих сил зовсім не досить, щоб убезпечити «найбільш небезпечний» північний кордон по лінії Гомель – Курськ – Старобільськ. До того ж його прорізувало «кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну» 14. Отже, заходи для відбиття агресії явно відставали від потреб часу.
Це ж стосується і військової політики УНР в цілому. Вона, як відомо, була далекою від тогочасних вимог. І справа не тільки у нерішучості й млявості керманичів, їхньому побоюванні мілітаризму, але й у великій стомленості солдатських мас, небажанні служити якісь химерній, з їхньої точки зору, звичайно, українській ідеї, коли більшовики пропонували землю задарма і обіцяли припинити війну та принагідно вирішити всі наболілі соціальні проблеми в інтересах трудящих. У цьому контексті викликає інтерес спостереження одного з відомих українських воєначальників В.Петрова, яке він зробив на станції Київ ІІ у період збройної боротьби уже в самому Києві. Агітатори з робітників залізничних майстерень виступають перед гайдамаками, прагнучи перетягти їх на бік більшовиків. «Ведуться гарячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціяльними твердженнями робітників майстерень, – зауважує командир гордієнківців,– істнує глибоке розходження в національному питанню: <...> ні один з агітаторів не володіє хоч так-сяк українською мовою, не визначає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, долітає з міста, лише боротьбою «буржуазної Центральної Ради з революційним пролетаріатом» 15. Такі мітинги виникали повсюдно і там, де не утворювалося відпорне ядро переконаних українців, зазвичай гору брали більшовики.
Свою негативну роль зіграло й проголошення радянської УНР, здійснене у грудні 1917 р. у Харкові. Реальна влада цього нового уряду – Народного Секретаріату – дорівнювала нулю. Один з народних секретарів відверто писав про свої повноваження: «називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого. <...> Та й взагалі в кожного цілісінький комісаріат, або, як тоді називали секретаріат, був у кишені. Я приїхав, коли уряд було вже сконструйовано. Було ухвалено голови не обирати. Так і жили собі без голови» 16. Не стали секретом ці махинації більшовиків і для представників української сторони. Д.Дорошенко відзначив: “Таким способом почалося завоювання України з середини, ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду...» 17.
Зрештою, численні факти дали підставу для однозначно жорсткого висновку сучасних істориків: «Не викликає сумнівів, що ЦВК та Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного Петрограда. Завдяки ним Раднаркому вдалося формально дистанціюватися від подій в Україні, подаючи їх як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів і Центральною Радою. <...> Українсько-більшовицький конфлікт зі сфери ідейно-політичної стрімко зміщувався у сферу відкритих військових дій» 18.
Історії першої війни Радянської Росії досьогодні присвячена тільки одна монографія 19. Попри помилки, що трапляються в ній, дослідники визначили й головні позитивні риси праці: оброблений автором «величезний фактичний матеріал» «свідчить, що це була війна між РСФРР й УНР, а не дружня допомога російських робітників і селян своїм братам у боротьбі з буржуазно-націоналістичною контрреволюцією. Й це вже є великою заслугою дослідника» 20. Важливу роль для розуміння мотивації більшовиків і з’ясування ходу війни зіграв підготовлений В. та Л.Гриневичами збірник документів про одну з провідних постатей червоного табору сумної пам’яті підполковника М.Муравйова та його найближче оточення 21.
4 січня 1918 р. (за старим стилем) Народний Секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін при підтримці місцевих більшовиків захопив Суми. Цей успіх підбадьорив агресорів, 5 січня В.Антонов-Овсієнко підписав директиву про початок загального наступу 22, на черзі було захоплення Полтави. Оскільки В.Антонов-Овсієнко «безперечно цінував військовий авторитет підполковника», то 16 січня призначив Муравйова головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ 23.
Це була дивна, «ешелонна» війна: військові сили концентрувалися уздовж залізничних колій, і відповідно й воєнні дії велися там же. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків – Полтава – Київ та Курськ – Бахмач – Київ. Спираючись на місцеві більшовицькі осередки, а ще більше граючи на небажанні солдат воювати, задурманюючи голови робітникам, червоні брали місто за містом, хоча головною їхньою метою був Київ. Як образно висловився Д.Дорошенко: «Залізний обруч все вузче й вузче стягувався коло Київа...» 24.
Упродовж багатьох десятиліть в СРСР прямо таки насаджувалися уявлення про унікальні бойові якості радянських військ, мудрість і велич їхніх полководців, керованих комуністичною партією, високі моральні якості бійців і командирів, як наслідок – непереможний характер їхніх наступальних операцій. Свідчення із стану самих більшовиків змальовують значно реалістичнішу картину. Так, член Народного секретаріату, спеціально відряджений до радянських загонів Г.Лапчинський свідчив: «Усе військо посідало величезну кількість залізничних ешелонів і посувалося виключно у такий спосіб. Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований» 25.
Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму. Л.Гарчева вважає, що коли «багато радянських і українських зарубіжних істориків твердить, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і крім загону юнаків під Крутами її нікому було захищати», то «очевидно, що вони не читали не лише газет України за грудень 1917 – лютий 1918 рр., а й «Записок» Антонова-Овсієнка, які свідчать про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України». І далі дослідниця наводить такі дані: за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Ради і Раднаркому» 26. Проте, поза всяким сумнівом, Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу.
Річ у тім, що у Києві нараховувалося до 20 тис. військ, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських січових стрільців Є.Коновальця, полк ім. К.Гордієнка, під командуванням В.Петрова та декілька інших невеликих за численністю частин.
На заклик Центральної Ради стати на захист батьківщини відгукнулася паиріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було оголошено запис добровольців до студентського куреня ім. Січових Стрільців. З властивим юності максималізмом ухвалили навіть оголосити бойкот тим, хто не зголошувався на цей крок. Студентів підтримали учні ІІ Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Про перебіг їхніх зборів збереглися свідчення учасника Крутянського бою І.Лоського: «Головою обрано бл[аженної] пам[’яті] Павла Кольченка, учня 8-ї кляси, що встиг уже побувати на фронті під час світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З’ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тою, яку прийняли на свойому вічу студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціяльну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших кляс. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостої кляси таки до куреня вступило». Далі І.Лоський повідомляє, що всі учні старших класів, за винятком одного, пішли до українського війська 27. Цей непідробний. щирий і відверто патріотичний ентузіазм молоді дав підставу Є.Маланюку писати про важку печать «збавчої молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні», якою був скріплений підпис під ІV Універсалом 28.
До куреня записалося понад 200 юнаків. Їх зібрали у казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти і гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 27 січня Перша сотня Студентського куреня під командою старшини Омельченка, на той час студента Українського народного університету, прибула в район станції Бахмач на допомогу невеликому українському гарнізону, що складався з юнаків (юнкерів) Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького. Проте Бахмач вже здали червоним. До Крут – залізничної станції поблизу Ніжина, відступили захисники Бахмача, які вже мали досвід боїв, бо знаходилися на лінії фронту фактично з грудня 1917 р. Сюди ж прибуло й поповнення. Боєм командував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко, який з січня 1918 р. одержав призначення командира куреня вищеназваної школи 29. Йому судилося довге життя (помер у 1980 р. на еміграції – в США). Все своє життя він боровся за відродження української державності: свого часу записався до дивізії СС “Галичина”, що, ймовірно, при надзвичайній громадській активності цієї людини перешкоджало його популярності 30. Він же створив і найбільш достовірні спогади про Крутянський бій, які лягли в основу висновків спеціальної комісії при Українській Вільній Академії наук у США, що діяла на початку 70-х рр. ХХ ст. Як спростування найпоширеніших «неправдивостей» у стислому вигляді вони були викладені у статті Б.Мартоса 31.
Що являло собою місце бою? Хтось із криптонімом Г.Л. писав у 1937 р., звичайно, у діаспорному виданні: «У колишній Російській імперії, в сто тридцяти п’яти кілометрах на схід од губерніяльного міста Київа, на теренах Ніжинського повіту, містилася невеличка залізнична стація Московсько-Києво-Воронізької залізниці, – Крути.
Мало чим ріжнилася вона від багатьох подібних невеличких залізничних будинків на Україні – дерев’яних, вифарбованих на темно-червоний кольор, з деревляним пероном, із зеленими діжечками на ньому, позначеними білими літерами М. К. В.Ж. Д., з високою білою баштою залізничного водотягу з правого боку, з стрункими, здалека видними тополями навколо...
Може, лише трохи виділялася ця стація тим, що була вона так звана пересадочна, бо з року 1894-го прокладено було від неї вузьку залізничну колію до губерніяльного міста Чернігова» 32.
Отже, співвідношення сил напередодні бою, який розпочався вранці 16 (29 – за новим стилем) січня 1918 р. було таким: чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б,Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (116 – 130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – гармату на залізничній платформі – вів вогонь Семен Лощенко – командир сотні 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б.Хмельницького 33. Українцям протистояли 4 – 6 тисяч вояків загону революційних військ більшовицької Росії, що складався з червоногвардійців, солдат-росіян та балтійських матросів. Вони були добре озброєні, мали у своєму розпорядженні артилерію і бронепоїзд.
Бій розпочався вранці (о 9-ій годині – уточнює Б.Мартос) і продовжувався до вечора: став стихати десь о 7-ій годині, коли стемніло. Нападали більшовицькі війська, які рвалися до Києва, українці відбили декілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат. Під натиском переважаючих сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, котрий чекав у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони відправилися до Києва, і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С.Петлюри. А.Гончаренко відзначив у своїх спогадах, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С.Петлюрі в присутності начальника штабу О.Удовиченка 34. Цей документ не пощастило виявити.
Особливої трагічності бою під Крутами надала одна обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи у сутінках, заблукала і потрапила у полон. 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Під час слідства над М.Муравйовим у квітні – травні 1918 р з’ясувалося чимало фактів, які засвідчували його надзвичайну жорстокість. Певною мірою вона лякала навіть «своїх». Так, С.Мойсєєв показав: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравйова, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно» 35.
Загальні втрати українського війська склали до 250 вояків і 10 старшин, але треба відзначені, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. З них Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10 – 12 убитих у бою, 35 – 40 поранених 36.
Так можна у загальних рисах описати хід бою сухою мовою фактів. На жаль, і сьогодні вони мало відомі широкому загалу.
Постає закономірне питання: чи були доцільними ці втрати, чи мав бій позитивні наслідки, як він позначився на ході й наслідках війни?
Видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк стримано, але виважено й об’єктивно писав про воєнно-політичні результати бою: “Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач – Ніжин <...>. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50% складу, в Києві не зачався внутрішній путч, а в безпосереднім тилу не опинився збольшевичений полк, що з іронії долі носив несподіване ім’я Шевченка. Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені» 37. Таким чином, затримка ворога на підступах до столиці УНР дали змогу укласти Берестейський мир, який суттєво вплинув на розстановку сил.
Багато крутянців взяло участь у запеклих боях, які розгорілися на вулицях Києва і носили досить затятий характер. Радянські ж війська з лівого берега Дніпра методично обстрілювали місто з гармат. Професійному військовому В.Петрову обстріл нагадав «стрілянину на дуже неспокійних відтинках австро-російського фронту в 1915 – 1916 рр.». Цей же мемуарист розповів, як це було здійснено практично: «Муравйов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, – писав очевидець, – що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Києва, забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеної залізницею амуніції та поставивши по два-три люде до гармати, казали побивати та стріляти» 38. Відомо також і про люті розправи муравйовців над киянами. Перше перебування більшовиків в українській столиці продовжувалося три тижні: за цей час вони розстріляли від 2 до 5 тис. жителів 39. Для багатьох учасників революційних подій Михайло Муравйов став утіленням найгірших рис російського більшовизму, зокрема, його виразного антиукраїнського спрямування.
Жорстока розправа з полоненими студентами не була випадковістю – швидше так проявлялися закономірні риси червоного терору. Отже, для вцілілих крутянців перепочинку не було: вони продовжували свою війну проти більшовизму, яка затягнулася, як відомо, на декілька років і завершилася поразкою українських визвольних змагань. На нашу думку, ця обставина пояснює, чому так мало інформації дійшло до нас про учасників бою, особливо юнаків (юнкерів) та старшин.
Після того, як Київ звільнили від більшовиків і до влади повернулася Центральна Рада, вирішено було віддати данину пам’яті загиблим і перепоховати їхній прах у Києві. 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради її голова – професор М.Грушевський запропонував «вшанувати пам’ять забитих стрільців студентського куреня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього перевезти їх тіла до Києва, поховати на Аскольдовій горі і прийняти похорон на кошт держави. Пропозиція приймається. Зібрання вшанувало пам’ять цих борців вставанням» 40. 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних у Крутах студентів було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. Українська преса широко висвітлювала похорони. Тоді ж газета «Народна справа» опублікувала і розповідь безпосереднього учасника бою – Івана Шарого.
Вже у 1918 р. було багато зроблено для увіковічнення пам’яті героїв. Навесні – влітку того року в Києві розпочали збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні в одному з київських кінотеатрів стали демонструвати серію кінострічок, серед яких був і фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами» 41. 17 липня того ж таки року директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти України «з проханням заснувати при Гімназії стипендії імени учнів Гімназії, забитих в боях з большевиками під Крутами: 8 кл. – Ганкевича Миколи, Дубницького Юрія і Кольченка Павла; 7 кл. – Піпського Григорія, Сорокевича Івана; 6 кл. – Гнаткевича Василя, Соколовського Андрія і Терновського Євгена.
Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотографічні портрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імени ще більше піднесло би вгору їх імена» 42.
Утвердження радянської влади поклало край подібним акціям. Крути були викреслені з пам’яті суспільства. У 1936 р. було зруйновано Аскольдову могилу. «Величне і стародавнє кладовище на схилах Дніпра з церквою і легендарною могилою засновників Києва Аскольда і Дира було зрівняно з землею» 43.
У міжвоєнну добу вшанування пам’яті відбувалося у Західній Україні, а після Другої світової війни українською діаспорою. Саме тоді з’явилося чимало вигадок щодо перебігу бою, кількості учасників, масштабів втрат. Певною мірою відновленню істини послужили самі уціліли учасники бою та військовики УНР. Не схильні до надмірної драматизації ситуації, вони прагнули відтворити реальний хід подій.
У незалежній Україні співіснують немовби дві версії Крутянського бою: вузлові моменти однієї ми виклали у даному нарисі. Інша схема вбирає в себе все розмаїття складових легендарного походження.
Результати першої радянської війни проти УНР не виявили однозначну і беззаперечну перемогу більшовиків, бо «війська Раднаркому не виконали головного завдання – не ліквідували Раду, остання змогла у лютому мобілізувати українські полки і загони вільного козацтва чисельністю понад 100 тис. чоловік» 44.
Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В.Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, – це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим» 45.
Бій під Крутами, як і увесь хід цієї поки що малознаної, якщо не зовсім «невідомої» широкому загалу війни таїть у собі ключі до багатьох таємниць подальшої історії вже радянської України і СРСР у цілому. Масові розстріли полонених, непричетних до боротьби, просто випадкових осіб, які широко практикували червоні, не варто розглядати як тільки як вияв лихих намірів і неврівноважених характерів Муравйових, Ремньових, Єгорових, тим паче, як побічний продукт класової боротьби у її найкривавішій формі.
«Адже саме в цьому й полягала справжня аморальна суть дій більшовиків. У цивілізованому суспільстві в усі часи розстріл полонених вважався військовим злочином. У ХХ ст. з’явилися відповідні норми права – Женевська конвенція 1907 р. гарантувала життя військовополоненим. Це добре знали командири і вояки революційної армії, адже більшість із них воювала на фронтах Першої світової війни. Під Крутами був один із перших випадків (може, навіть найперший?), де більшовики явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя. Це були перші паростки явищ, які згодом трансформувалися у політику червоного терору, Голодомору, репресій 1930-х рр.» 46. Це надто важливий урок Крут, щоб його ігнорувати. Метафора із знаменитого вірша П.Тичини – «По кривавій по дорозі / Нам іти у світ» – набуває ознак зримої конкретики, а Крутянський бій стає не тільки знаковою подією Української революції 1917 – 1921 рр., він значно щільніше вкладається у схему історії України ХХ ст., ніж це уявляли раніше.

Олена Бойко, Сергій Бутко, Тамара Демченко

1. Бойко О.Д. Бій під Крутами: історія вивчення // Укр. іст. журнал. – 2008. – № 2. – С. 46.
2. Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 7.
3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 6.
4. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. – К., 1997. – С. 114.
5. Попович М. Червоне століття. – К., 2005. – С. 196.
6. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 24.
7. Гунчак Т.Г. Україна: ХХ століття. – К., 2005. – С. 77.
8. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. – К., 1996. – Т. 1. – С. 398, 400.
9. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації. – К., 1996. – С. 121.
10. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. – К., 1996. – Т. 1. – С. 513.
11. Історія України: Нове бачення. У 2 т. – К., 1996. – Т. 2. – С. 32 – 33.
12. Історія України: Нове бачення. У 2 т. – К., 1996. – Т. 2. – С. 33.
13. Велика українська революція (Матеріяли до історії відновлення української державности): Календар іст. подій за лютий 1917 р. – березень 1918 р. / Упоряд. Я.Зозуля. – 2-е вид. – Нью-Йорк, 1967. – С. 70.
14. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил
1917 – 1921. – К., 1995. – С. 11.
15. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002. – С. 293.
16. Цит.за: Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політича боротьба за владу в Україні у листопаді – грудні 1917 р. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. – Вип. 2. – С. 29.
17. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – С. 224.
18. Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політича боротьба за владу в Україні у листопаді – грудні 1917 р. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. – Вип. 2. – С. 30.
19. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – Київ; Львів, 1996. – 372 с.
20. Бойко О.Д. Бій під Крутами: історія вивчення // Укр. іст. журнал. – 2008. – № 2. – С. 50.
21. Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. – К., 2001. – 336 с., іл.
22. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – Київ; Львів, 1996. –
С. 150 – 151.
23. Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. – К., 2001. – С. 15 – 16.
24. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – С. 225.
25. Цит.за:Бойко О. Символ українського героїзму: Бій під Крутами: факти й оцінки // День. – 2008. – 2 лютого. – С. 7.
26. Гарчева Л.П. Росія і Україна: від політичної конфронтації до збройного конфлікту // Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). – Запоріжжя, 1998. – С. 256.
27. Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 50.
28. Маланюк Є. Крути: Народини нового українця // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 165.
29. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 – 1921). – К., 2007. – С. 115.
30. Малкош В. Нове про бій під Крутами // Вісті комбатанта. – Торонто; Нью-Йорк, 2000. – Ч. 3. – С. 147.
31. Мартос Б. Крути // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 170 – 171.
32. Г.Л. Наше минуле – наше наступне (До роковин бою під Крутами) // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 144.
33. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 – 1921). – К., 2007. – С. 254.
34. Гончаенко А. Бій під Крутами // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 48.
35. Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. – К., 2001. – С. 123.
36. Крути 29 січня 1918 р. / Передм. І.Юхновського. Упоряд. О.Бойко. – К., 2007. – С. 11.
37. Маланюк Є. Крути:Народини нового українця // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 160.
38. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002. – С. 315 – 316.
39. Історія України: Нове бачення. У 2 т. – К., 1996. – Т. 2. – С. 43.
40. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. – К., 1997. – Т. 2. – С. 191.
41. Білокінь С. Крутяни // На службі Кліо: Збірн. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 455 – 456.
42. Білокінь С. Крутяни // На службі Кліо: Збірн. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 458 – 459.
43. Шара-Волянська Л. “Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись”: Незабутній пам’яті мого Батька // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 233.
44. Гарчева Л.П. Росія і Україна: від політичної конфронтації до збройного конфлікту // Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). – Запоріжжя, 1998. – С. 256.
45. http://www.umoloda.kiev.ua/number/1091/222/39036/
46. Бойко О. Символ українського героїзму: Бій під Крутами: факти й оцінки // День. – 2008. – 2 лютого. – С. 7.





QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Коментарі

avatar

Останні новини

20:07
28-Лис-2020
У Чернігові меморіальний захід в пам’ять про жертв голодоморів знову проведено без пам’ятного знаку
27 листопада у Чернігові біля П’ятницької церкви влада і громадськість провели меморі
21:38
27-Лис-2020
Проєкт EU4DigitalUA підтримає цифрову трансформацію України
У листопаді 2020 року Європейський Союз розпочав проєкт EU4DigitalUA з метою продовже
20:43
26-Лис-2020
Добра новина для пам’яті жертв Голодомору на Харківщині
26 листопада 2020 року на Харківщині історія зі становленням напису «Фельдман Екопарк
11:19
24-Лис-2020
В ООН визнали російську «владу» в Криму ОКУПАЦІЙНОЮ
18 листопада Третій комітет Генеральної асамблеї ООН ухвалив оновлену резолюцію з соц
21:19
22-Лис-2020
Оголошено переможців міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2020» у номінації «П’єси» (ВІДЕО)
22 листопада відбулася онлайн-церемонія нагородження переможців міжнародного літерату
18:22
22-Лис-2020
В італійському місті Помпеї знайшли останки двох жертв виверження вулкану Везувій
Археологи виявили поблизу стародавнього італійського міста Помпеї останки двох загибл
20:27
21-Лис-2020
Черговий антирекорд по захворюваності COVID-19 на Чернігівщині
За даними Управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА станом на 21 листопада в обла
19:11
21-Лис-2020
У Чернігові проведено пам’ятний захід з нагоди Дня Гідності та Свободи
20 листопада біля стели Героям Небесної Сотні у Чернігові відбувся пам’ятний захід з
11:02
21-Лис-2020
Втрата. Олена Белеванцева
20 листопада, пізно ввечері, у лікарні № 1, померла мама Чернігівського Героя Володим
21:07
20-Лис-2020
ЄС підтримує навчання українських прикордонників та митників задля кращого управління кордонами
20 листопада 2020 р. співробітники Державної прикордонної служби України (ДПСУ) і Дер
Усі новини


реклама партнерів: