Друга світова війна стала подією, що визначила майбутнє Європи та світу на багато десятиліть. Тож не дивно, що досі вона залишається улюбленою темою не лише літераторів та кіномитців, а й учасників запеклих історичних та політичних дискусій. Своє бачення цієї війни сформулювали практично всі її учасники. Окремі з них, намагаючись його захистити, погоджуються навіть на ухвалення суворих законів, які карали б тих, хто відважується на перегляд усталених поглядів.
Чи існує в наших науковців цілісне бачення війни та місця в ній українців і політиків, і чи потрібне воно нам? Відповідь спробую дати в цій статті. Спершу — коротко про те, як «різнобарвно» дивляться на проблему наші близькі й далекі сусіди.

Друга світова по-...
...Польськи. Польське питання було ключовим у Другій світовій. Війна почалася 1 вересня 1939 року нападом на Польщу. Поляки першими чинили збройний спротив німецькій агресії, попри те, що стали жертвою німецько-радянської змови. Поляки ніколи не припиняли боротьби проти окупації, створили найбільшу підпільну армію (Армія Крайова), спромоглися на наймасштабніше антинімецьке повстання (Варшавське повстання 1944 року). Вони не йшли на співпрацю із нацистами (на відміну від більшості європейських народів ніколи не створювали національних формувань у складі німецької армії).

...Російськи. Війна почалася 22 червня 1941 року підступним нападом німців на Радянський Союз. Війна була Вітчизняною, участь у ній була священним обов’язком кожного громадянина СРСР. Перемога у війні стала результатом подвигу всього російського/радянського народу, який узяв на себе основний тягар протистояння з коричневою чумою, врешті визволив від неї Європу і врятував увесь світ.

... Британськи. Британія вступила у війну, захищаючи святі принципи демократії та самовизначення народів. Саме вони стали основою для формування антигітлерівської коаліції, яка перемогла у війні. Британці відважно протистояли нацизмові, навіть залишившись із ним сам на сам (1940—1941 рр.), відстояли свою незалежність у повітряних боях і спільно із союзниками принесли свободу поневоленим народам.

...Французьки. Франція, виконуючи свої зобов’язання, вступила у війну на боці Польщі і, попри те що 1940 року потерпіла поразку і була окупована, продовжила свою активну антинацистську боротьбу. Відважні французькі партизани на чолі з харизматичним Шарлем де Голлем істотно ослабили Німеччину, заслуживши для своєї країни місце серед переможців.

...Американськи. Війна почалася 7 грудня 1941 року нападом японських літаків на базу у Перл-Харборі. Вступ США у війну на боці Антигітлерівської коаліції став основною запорукою перемоги союзників. Серед численних операцій періоду війни найвизначнішою була «Оверлорд» — висадка в Нормандії, яка закріпила остаточну перевагу коаліції.

Як бачимо із цих коротких викладів, так зване національне бачення — це суміш об’єктивних історичних фактів, суб’єктивних поглядів і навіть певних національних табу. Їх об’єднують бажання підкреслити жертовність і героїзм саме своєї нації, її внесок у перемогу над вічним злом (цим злом є все, що пов’язане із ворогом, власні солдати були — за поодинокими винятками — носіями добра), спроби забути про певні незручні проблеми, що можуть порушити цілісність концепції (пакт Молотова—Ріббентропа, уряд Петена, тотальні знищення німецьких міст чи атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі). Попри зазначені хиби, згадані концепції дуже важливі, оскільки виконують роль своєрідного суспільного консенсусу, що залишає з’ясування окремих деталей чи особливостей минулого професіоналам-історикам. Цей консенсус не є і не може бути вічним — у міру віднайдення нових джерел чи використання нових методологій він може корегуватися чи переглядатися істориками.
Чи потрібна така концепція Україні? Гадаю, що так, адже «святе місце порожнім не буває» — відсутність власного погляду на місце і роль українців у цій війні означатиме, що нам нав’язуватимуть чужі. Що активно й відбувається вже багато років через пропаганду так званої «Великої вітчизняної війни».

Спроби «українізації» війни
Попри існування великої кількості спеціальних наукових відділів в академічних установах та університетах, докторів і кандидатів наук, які вважають себе спеціалістами із цієї проблеми, цілісної концепції історії України в Другій світовій війні не створено. Єдиним узагальнюючим дослідженням досі є давно застаріла «УРСР в роки Великої Вітчизняної війни». Очевидно, ще гіршою є ситуація в науково-популярній площині. Можу назвати багато нових цікавих книг на цю тему, що з’явилися в Росії, Польщі, США... і жодної в Україні. Можу згадати два-три українські документальні фільми і жодного художнього. Виставкові експозиції є практично в кожному музеї, проте вони не мінялися з 1960—1970-х років і досі розповідають про «подвиг радянського народу».
Деякі спроби переглянути застарілі радянські погляди в незалежній Україні, звісно, робилися. Проте принципова їхня вада в тому, що за основу бралася та ж таки радянська концепція, яку намагалися лише частково переформатувати чи модернізувати, пристосувавши до нових політичних реалій. Вдосконалення проявлялося в оприлюдненні інформації про діяльність збройних формувань українського визвольного руху, що його разом із рухом радянських партизанів подавали як «дві течії антинацистського руху опору в Україні». Таким чином намагалися об’єднати в єдине поняття два абсолютно різні рухи, мало того, рухи, спрямовані один проти одного. Очевидно, завданням було ідеологічно забезпечити тло для нової/старої політичної влади в Україні, яка намагалася поєднати національні віяння зі звичними для неї радянськими міфами.
Подальша «українізація» війни відбувалася через підкреслення ролі українців у Червоній армії (наголошувалося на кількості українських вояків, українців у командному складі армії, українців — Героїв Радянського Союзу; з гордістю згадувалися «українські» фронти), виокремлення їхніх кількісних втрат. Робився акцент на великому значенні перемоги для українського народу — об’єднанні українських земель в одній державі, здобуття «міжнародної суб’єктності» (Україна — член-засновник ООН).

Найновішою у розвитку цієї клаптикової концепції стала ідея представляти Україну учасником Антигітлерівської коаліції і навіть домагатися міжнародного юридичного визнання цього факту. Обґрунтування такого кроку підсилювалося патріотичною риторикою — «ми не маємо права віддати Перемогу виключно росіянам».

Отже, ця «нова» концепція при детальному розгляді насправді є всього лише дещо іншим поглядом на радянське чорно-біле бачення Другої світової. Базовий принцип — дихотомічний поділ на «наших» (Червону армію, чи сьогодні вже Антигітлерівську коаліцію) і «німців» (усі, хто проти «наших») залишився. Слабкість цієї концепції помітна навіть при незначному заглибленні в історію. Пропонованого чіткого поділу ніколи не існувало протягом усієї війни. Навіть Радянський Союз, який деякі історики намагаються представляти як основну силу союзників у війні, починав Другу світову на боці Третього рейху. Міняли свою орієнтацію, повторюючи досвід Першої світової, й інші учасники війни. А для оцінки місця і ролі в цьому протистоянні тих народів, які не мали своїх держав, чорно-білий підхід є ще менш придатним — вони змушені були боротися одночасно на боці і «наших», і «німців». Серед націй, для яких Друга світова мала братовбивчий характер, були й українці.

Війна в кольорі
В українських реаліях не так просто визначити навіть чіткі хронологічні рамки війни. Адже перші бойові дії, які умовно можна зарахувати до Другої світової, тут почалися не у вересні, а в березні 1939 року. Тоді вояки Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатоукраїнську дер¬жаву. Останні ж постріли українських підпільників відлунали в середині 1950-х років. Можуть заперечити, що ці конфлікти не були безпосередньо пов’язані з війною. Але справа в тому, що в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн, ареною для яких були наші землі. Це німецько-польська війна 1939—1945 рр. — спочатку відкрита фронтова, а після падіння Польщі — підпільна; німецько-радянська 1941—1945 рр., теж відкрита, підпільна, потім знову відкрита фронтова. Маловідома, проте надзвичайно запекла й кривава польсько-українська війна (1942—1947) — підпільна і значною мірою селянська, хронологічні рамки якої виходять поза 1945 рік. І зрештою найтриваліша із цих воєн — підпільна радянсько-українська (1939 — 1954), початком якої стали антирадянські виступи часів першої радянської окупації, а завершенням — розгром підпілля та захоплення його останнього керівника. Усі ці війни та конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням.
Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат — наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки — вояками практично всіх армій, які пройшли через неї: вже у перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної армії, так званого легіону Сушка в складі німецької армії. В наступні роки до цього переліку додалися нові українські формування в німецькому війську (батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», а згодом Ваффен СС дивізія «Галичина»), радянські та польські партизани, і врешті збройні формування українського визвольного руху (Українська повстанська армія, Українська народна революційна армія). До цього слід додати величезну кількість пасивних очікувачів, які намагалася вижити і врятувати свої сім’ї у страшних умовах війни, не пристаючи до жодної зі сторін чи, навпаки, співпрацюючи з усіма.

Всі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов’язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність іти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання (щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої); радянська — називала окремі свої фронти українськими, до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого названо новий військовий орден; німці в останні дні війни пішли на перейменування колиш¬ньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука. Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдалося — українські юнаки, які йшли до Червоної армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», часто були переконані — вони роблять це, аби захистити свій народ.

Український чинник у війні
Єдиним справді українським суб’єктом у роки Другої світової війни був український визвольний рух. Діяльність організацій визвольного руху на той момент мала вже чималий «стаж», її учасники мали значний досвід підпільної боротьби, проте саме війна стала каталізатором розвитку і виходу на якісно вищий рівень. У результаті бойових дій на українських землях, жорстокої окупаційної політики німецького та радянського режимів, рух, який спочатку налічував кількасот інтелектуалів і бойовиків, переріс у загальнонаціональний, у якому взяли участь сотні тисяч українців. За роки війни він пройшов значну ідеологічну еволюцію, зазнав серйозних організаційних змін, які дали змогу вийти за межі Західної України, де він зародився у формі підпільного націоналістичного руху.
Станом на другу половину 1943 року представники визвольного руху створили єдине політичне та військове керівництво. Для цього використовувалися як дипломатичні засоби, так і силові акції, і консолідації було досягнуто.
Загалом структура українського визвольного руху була ідентичною структурі визвольних рухів інших народів (польського, ірландського, єврейського та інших): політична організація та військові формування. Ядром протягом усього часу була Організація українських націоналістів, завданням якої було напрацювання та пропаганда політичної платформи руху. Крім того, на базі розгалуженої мережі своїх осередків ОУН створила міцне повстанське запілля (тил), що впродовж понад десяти років забезпечувало матеріальними ресурсами та інформацією повстанське військо. Сама Українська повстанська армія, як військове крило руху, хоч і була підпільною армією, проте мала цілу низку рис, притаманних регулярному війську — чітка територіальна та функціональна структура, військові звання та нагороди, старшинські (офіцерські) школи, що готували повстанських командирів. Це зумовлювалася як практичною необхідністю (забезпечення чіткої дисципліни та підпорядкування, злагодженого функціонування структури), так і потребою політичної репрезентації УПА як справжньої армії українського народу.

Протягом 1943—1945 рр. окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут установлювали українську адміністрацію, проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури: визвольний рух перебирав на себе функції держави як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні.

Керівництво руху вело активні дипломатичні перемовини з усіма учасниками Другої світової, що були представлені на українських землях. Найактивнішими у цьому аспекті були 1943—1944 рр., коли переговори з українськими повстанцями на дер¬жавному рівні вели представники угорського військового командування, які навіть організували візит делегатів ОУН до Будапешта. Тоді ж велися перемовини і з представниками румунської окупаційної адміністрації та війська. В період відступу з України зав’язати контакти із повстанцями намагались і німці. Дипломатія визвольно¬го руху не обмежувалася країнами, які мали свої окупаційні війська на теренах України. З 1941 до 1946 року з перервами йшли переговори між українським і польським підпіллям, результатом яких було підписання політич¬них угод і навіть проведення спільних антирадянських акцій уже в повоєнний період. У 1943 р. налагодити співпрацю з УПА для боротьби із німцями намагалися навіть радянські партизани. В цих переговорах усі учасники старалися перехитрувати один одного, використавши їх виключно на власну користь. Проте це засвідчило — український визвольний рух де-факто став суб’єктом міжнародного життя, активним чинником війни, і це визнавали наші противники. Очевид¬но, що цей чинник не міг бути визначальним у протистоянні наймогутніших держав світу, не міг остаточно виз¬начати ситуацію на наших землях, про¬те сила і важливість його полягала в тому, що він був українським. Уперше за багато років після падіння Україн¬ської народної республіки наш народ набув суб’єктності, змусив інших рахуватися зі своїми інтересами.

Трагічний урок
Друга світова стала найкривавішою війною в історії людства — затерта, здавалося б, фраза, проте вона актуальна і до сьогодні. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотальної війни, коли всі його учасники цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій, фактично не розрізняли у ставленні, хто перед тобою — армія противника чи цивільне населення, коли звичною практикою стали інститут заручництва та принцип «збірної» відповідальності. Друга світова «збагатила» історію такими жахливими «ноу-хау», як концтабори, перетворені на «фабрики смерті», Голокост, масове знищення в’язнів, ліквідація цілих міст та атомне бомбардування. В цьому страшному смертельному поєдинку всі без винятку його учасники вдавалися до дій, що кваліфікуються як військові злочини. І жоден учасник не може претендувати на роль носія абсолютного добра. Тому Друга світова має стати для всіх уроком того, якою не повинна бути війна. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: «Історія нас не вчить, що ми маємо робити, проте вона показує, чого робити не слід». Ці слова — головний підсумок Другої світової.
Свій досвід з війни маємо винести й ми. Адже досі не можемо назвати цифри убитих у ній українців, проте точно знаємо, що частина з них була вбита іншими українцями. Бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової. Ця війна стала страшною платою за нездатність відстояти державність у 1917—1921 роках.

Повноколірний розгляд Другої світової війни в Україні дає змогу побачити в цій картині домінування криваво-червоного кольору національної трагедії. Так, знову трагедії, сумірної зі страшними голодоморами та репресіями.
Ми не повинні боятися того, що в нашому минулому їх так багато, не повинні прикривати одну з найстрашніших з них прапором міфічної перемоги. Навчитися не боятися дивитися у вічі правдивій історії, подолати минулі трагедії, почерпнути з них силу для майбутнього — сьогодні це найважливіший виклик, який стоїть перед нами. Ми пережили найстрашніші трагедії у світовій історії, які коштували мільйонів життів, і залишилися жити на своїй землі, відновили на ній свою державу. Це означає, що ми здатні перемагати. Це означає, що ми здобули саме ту, найважливішу перемогу, за яку варто було боротися.

Джерело:
http://www.memory.gov.ua/data/upload/publication/main/ua/804/7.doc