реклама партнерів:
Головна » 2007 » Вересень » 14 » Таємниця Великого терору. «Вільні вибори» 1937—1938 років. Сучасний контекст

Таємниця Великого терору. «Вільні вибори» 1937—1938 років. Сучасний контекст


2007 » Вересень » 14
Автор: Редактор
Коментарі: 0
Переглядів: 3213
Погляд. Версії


Наприкінці 30-х рр. минулого століття у Радянському Союзі була втілена в життя сталінська модель комунізму. Більшовики завершили свій експеримент і вирішили оголосити на весь світ про перемогу. Міф про побудований соціалізм вимагав конституційного оформлення. У новій, сталінській Конституції СРСР 1936 року і похідній від неї Конституції УРСР 1937 року проголошувався перехід до прямих, рівних і таємних виборів. Перше покоління радянських людей ще пам’ятало такі вибори до Установчих зборів у 1917 році. Із виборами до Верховної Ради СРСР (грудень 1937 року) та Верховної Ради УРСР (червень 1938 року) збігається сплеск політичних репресій, який з легкої руки англійського історика Роберта Конквеста дістав назву Великого терору. Терор породжував страх, а страх забезпечував прогнозований результат навіть при дотриманні демократичної формули виборів. У 2000 році була опублікована моя наукова стаття «Таємниця Тридцять сьомого року (проблема джерел)». У ній обгрунтовувався причинно-наслідковий зв’язок між обома подіями, заснований на аналізі наявних джерел. Викладаючи суть статті в газетному форматі, хочу ознайомити з нею широку громадськість. Тим більше, що президентська кампанія 2004 року несподівано актуалізувала проблему Великого терору.

ЕФЕКТ ДЕЖА ВЮ
Спостереження за виборами 2004 року викликали в мене відчуття баченого раніше. Ефект дежа вю грунтувався не на життєвому, а на професійному досвіді. Щоб зробити гарантовані радянськими конституціями вільні вибори пародією на них, використовувалися тактики пряника та батога. Країна була під «ручним» управлінням, і вибори завжди супроводжувалися активізацією патерналістської політики. Щоправда, вожді більше покладалися на батіг. У пострадянські часи колишня компартійно-радянська номенклатура, яка зберегла владу, стала покладатися на пряник. Тактика пряника стала основною через об’єктивні причини. За відсутності диктатури та в умовах входження України в глобальний ринок тактика батога стала для влади або неможливою, або небезпечною. Щоправда, не обійшлося без візантійської «боротьби під килимом», яка привела у шок надто цивілізованих іноземців: доведення до самогубства або вбивство деяких міністрів і банкірів; отруєння кандидата від опозиції; заяви Голови Верховної Ради про небезпеку, що загрожує його сім’ї; показані по телебаченню брикети динаміту, які нібито були вилучені у активістів «Пори»… Вибори 2004 року були вільними без усяких лапок. Людина могла приходити чи не приходити на вибори, обирати чи не обирати рекомендованого владою кандидата. У неї була можливість зупинити свій вибір на кандидаті від опозиції. Команди президента і прем’єр-міністра України не могли дозволити собі відверте глумлення над демократичною формулою виборів. Вони змушені були шахраювати, як наперсточники на вокзалі: маніпулювати зі списками виборців, вкидати в урни додаткові бюлетені, організовувати загони «багатоверстатників», платити дрібні гроші виборцям або їхнім родичам, розпродувати світового значення підприємства, щоб на виручені кошти зробити доплату пенсіонерам тощо. Шахрайство в державних масштабах дало кілька мільйонів голосів кандидату від влади та забезпечило йому перемогу у другому турі. Але не шахрайство розкололо країну майже навпіл.
У статті «Помаранчева революція: між минулим і майбутнім» («День», 2005, № 13) я аналізував політику колишньої компартійно-радянської номенклатури. Та минуле впливає на сьогодення не тільки традиціями та ментальністю номенклатури, що перетворилася в незалежній Україні на «партію влади». Воно залишило свій слід у душі кожного, хто більшу частину свідомого життя прожив при комунізмі. Центр ваги попередньої статті перебував у сьогоденні, тому що в ній досліджувалися дії «партії влади». Центр ваги цієї статті зосереджується на минулому, де треба шукати чинники, які вплинули на поведінку майже половини виборців. Безумовно, вплинуло змагання між двома реальними кандидатами на посаду президента в обіцянках підвищити рівень матеріального добробуту народу. Соціальна програма кандидата від влади виявилася ефективнішою, оскільки він міг не тільки обіцяти, але й здійснювати конкретні заходи. Наприклад, підвищити майже удвоє рівень пенсій на період виборів. Проте поряд із соціальною демагогією і шахраюванням перемогу кандидата від влади в другому турі виборів забезпечив страх населення перед цією владою. Нас накрила хвиля цунамі, що прийшла з минулого. Чому мова заходить про страх, коли навіть у Дніпродзержинську більше нема чекістів? Це — страх людей, які не забули минулого. Це — страх людей, життя яких не поліпшилося за останні півтора десятиліття. Як і раніше, їхні мізерні заробітки залежать від начальників. Як і раніше, вони не можуть об’єднатися в колективи, здатні протистояти працедавцям, тому що профспілки очолюються тими самими начальниками. Як і раніше, вони відрізані від незалежних джерел інформації й не знають своїх прав. Сім десятиліть, які відділяють нас від доби Великого голоду 1932—1933 рр. і Великого терору 1937—1938 рр., — це значний строк. Страх, закладений в гени трьох поколінь радянських людей, відсутній у четвертого, вже пострадянського покоління. Молодь, яка завжди ігнорувала вибори, цього разу стала основною рушійною силою в електоральній боротьбі. Помаранчева революція показала, що влада трималася тільки на інерції страху.

ЗАГАДКОВЕ РАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Вступаючи на посаду, генсеки державної партії мали звичай привертати увагу до себе неочікуваними заявами. Зокрема, Ю.Андропов заявив: «Якщо говорити відверто, ми ще не вивчили потрібною мірою суспільство, в якому живемо і працюємо». Головному чекісту зі стажем не могли не повірити, але суспільствознавці призадумалися: що б це могло означати? Ось і тепер, коли вже відкриті, здавалося б, всі архіви, ми не можемо переконливо відповісти на ключові питання вітчизняної історії. Мова йде не про факти, з цим усе гаразд. Йдеться про інтерпретацію подій і явищ. Ми, наприклад, надрукували багато документів і спогадів про голодомор 1932— 1933 рр., але не можемо переконати міжнародну громадськість у тому, що він є геноцидом. Олії у вогонь додають безвідповідальні твердження про український Голокост. Голокост — це нищення євреїв через те, що вони євреї. Хіба можна повірити, що Кремль знищував українців через те, що вони — українці? Ми знаємо до найдрібніших деталей, як були організовані сталінські злочини, але не знайдемо в архівах документа з відповіддю на просте запитання: чому? Механізми злочинів відомі, тому що виконавці повинні були зрозуміти, чого від них хочуть. Але ніхто з тих, хто віддавав накази, не мав потреби розкривати мотиви своїх дій. Палеонтологи реконструюють за рештками кістяків зовнішній вигляд динозаврів, а комп’ютерні програми допомагають показати тваринний світ мезозою в динаміці та кольорі. Так само історики реконструюють картину минулої епохи, беручи до уваги доступні факти. Результатом стає концепція, здатна відповісти на запитання «чому»? Чим більша відстань у часі відділяє нас від радянської доби, тим переконливішим здається твердження Ю.Андропова про те, що ми не знали суспільства, в якому жили. Я прожив у тому суспільстві 54 роки, з яких 28 вивчав його історію як кандидат, а останні 15 років — як доктор наук. Але колекція наукових ступенів і вчених звань ще нікому не допомогла витягти себе за волосся з багна, в якому перебували суспільствознавці. Допоміг емоційний струс: проблема голодомору, яку почав досліджувати з 1986 року. Мабуть, і досі не подолав усіх стереотипів, які закладалися у свідомість з букваря. Гадаю, однак, що вже маю цілісне уявлення про цивілізаційну конструкцію, яку називали соціалізмом. Таку конструкцію слід було б назвати комуністичним державосуспільством або залишити за нею первинну назву — держава- комуна, яка фігурує у «Квітневих тезах» В.Леніна. Більш ніж піввікове життя всередині держави-комуни допомагає бачити її в динаміці та кольорі.

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР
Сталінський терор мав превентивний характер: знищувалися або ізолювалися від суспільства ті, хто міг би чинити опір. Одночасно жертви виконували роль «хлопчаків для побиття». Терор вселяв у громадян страх перед державою. За характером масовий терор поділявся на груповий та індивідуалізований. До групового слід віднести розкуркулення, терор голодом в Україні та на Кубані, депортації національних меншин і малочисленних народів. У разі індивідуалізованого терору на кожного репресованого заводилася справа. Найбільшої «масовидності» (неологізм, запропонований В.Леніним) терор набрав у 1937—1938 рр. Органи державної безпеки заарештували в Україні 15 717 осіб у 1936 році, 159 573 — в 1937 році, 106 096 — в 1938 році та 11 744 особи в 1939 році. По СРСР в цілому динаміка арештів була такою самою. У доповіді «Про культ особи Сталіна» на ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов вказав, що кількість заарештованих за звинуваченням у контрреволюційних злочинах у 1937 році зросла порівняно з 1936 роком більш ніж у десять разів. Ні західні, ні російські й українські історики не відповіли на просте запитання: чому Тридцять сьомий рік стався в 1937 році? Питання про хронологічну локалізацію єжовщини було поставлене тільки один раз. Видатний російський історик- дисидент М.Гефтер надрукував у «перебудовному» московському журналі «Век ХХ и мир» в 1990 році статтю, в якій були такі рядки: «Я історик, та хіба я можу зрозуміти, чому в 1937 році трапилося те, що трапилося? Я не знаходжу у світовій історії жодного випадку, щоб в момент найвищих успіхів могутньої країни знищувалися мільйони абсолютно лояльних людей! Ні, не разом із супротивниками й лояльні — а тільки лояльні! Що це було?» Якраз тоді я й зацікавився поставленим М.Гефтером запитанням. Розуміючи, що неможливо відповісти на нього, коли перебуваєш усередині проблеми Великого терору, почав шукати пояснення за її межами. Довго шукати не довелось. З’явилася гіпотеза, потім вона почала обростати фактами й перетворилася на концепцію. Тепер я переконаний, що причини єжовщини корінилися у зміні формули виборів у радянські органи влади.

ПЕРВИННА ФОРМУЛА ВИБОРІВ
Восени 1917 року ленінська партія витіснила з багатьох рад представників конкурентних партій і на всеросійському з’їзді більшовизованих рад оголосила про встановлення «диктатури пролетаріату». Після перевороту в Росії була побудована двоєдина система влади у вигляді компартійних комітетів і підпорядкованих їм рад та виконавчих комітетів цих рад. Парткоми здійснювали диктатуру, а ради займалися поточним управлінням. З поглиненням рад більшовицька партія стала державною структурою, що будувалася на засадах «демократичного централізму». Це означало, що її парткоми формувалися й контролювалися не партійними організаціями, а керівними ланками вищого рівня. Внаслідок цього державна структура, що здійснювала диктатуру, потрапила під контроль вождів. Вона не контролювалася членською масою багатомільйонної партії й тим більше — населенням країни. Ради були органічною частиною цієї системи влади. Фактично вони формувалися й контролювалися парткомами, тому що перебували всередині партії як державної структури. Юридично, за буквою Конституції, яка не помічала в державі присутності диктаторської партії, ради обиралися громадянами країни. Створена В.Леніним система «робітничо-селянської» влади заглиблювалася в народні низи, але була незалежною від волевиявлення народу.
Існувала лише одна незручність: час від часу парткомам доводилося організовувати вибори в ради, тримаючи під абсолютним контролем виборчий процес. Якби виборці здобули можливість посилати в ради депутатів, налаштованих відстоювати їхні інтереси, то на диктатурі вождів партії можна було б ставити хрест. Адже влада радянських органів була реальною. Щоб уникнути несподіванок, державна партія відмовилася від рівних виборів. За Конституцією, робітничий клас мав п’ятикратну перевагу над селянством у нормах представництва. Представники «експлуататорських класів» взагалі позбавлялися права голосу. Категорія «позбавленців» охоплювала до десяти відсотків населення й навіть більше. Залежно від ситуації парткоми могли як завгодно поглиблювати нерівність виборів. Наприклад, в Україні в 1919 році норма представництва для червоноармійців була вдесятеро більшою, ніж для селян або робітників. Останні були місцевими, а червоноармійці — здебільшого прийшлими. Прямі вибори проводилися тільки в місцеві ради. Всі з’їзди рад, від районних до Всесоюзного, формувалися з депутатів відповідної ланки радянських органів. Члени виконкомів формально обиралися на з’їздах. Фактично з’їзди затверджували список, розроблений у відповідному парткомі. Виборчими одиницями були не територіальні дільниці, а підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Виборці перебували в адміністративній залежності від своїх керівників і мусили голосувати так, як їм накажуть.

МАНЕВР СТАЛІНА
Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд рад 5 грудня 1936 року затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в країні побудовано соціалізм. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Селяни дістали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах стали формуватися не за виробничими одиницями, а за місцем проживання. З’їзди рад усіх рівнів замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки, Союзу) рад. Чому ЦК ВКП(б) відмовився від попередньої формули виборів? Чому він прирік систему влади на випробування демократичними виборами? Є дві причини: зовнішня та внутрішня. Зовнішня причина здавалася природною. Положення Конституції СРСР повинні були відповідати діючій з 1919 року програмі РКП(б), а в ній наголошувалося, що позбавлення політичних прав потрібне тільки як тимчасовий захід боротьби із спробами експлуататорів відновити свої привілеї. Вказувалося й на те, що «деяка2 перевага в органах влади за індустріальним пролетаріатом має тимчасовий характер. Час пройшов, перемогу соціалізму проголосили. До внутрішньої причини демократизації виборів історики починають підходити тільки тепер. Мова йде про морально-політичний стан радянського суспільства та позиції Й.Сталіна на чолі державної партії. Коли ми читаємо газети 30-х рр. або дивимося документальні чи художні фільми, перед очима постають картини динамічного й щасливого суспільства, візитною карткою якого можуть бути такі пісенні шедеври, як «Марш энтузиастов» або «Широка страна моя родная». Коли гортаєш тижневі зведення Державного політичного управління, вимальовується зовсім інша, трагічна й похмура картина. У країні панували страх, ненависть і відчай. Щоб стали зрозумілими подальші події, зупинимося на характеристиці тих рис радянської влади, про які ще не було мови. Створена В.Леніним диктатура була колективною, а не персоналізованою. Носіями її були члени ЦК, а з 1919 року — політбюро ЦК. Після тривалої й жорстокої боротьби Й.Сталін виштовхнув з політбюро ЦК суперників і замінив їх своїми людьми. Проте сталінська диктатура була позбавлена інституційного фундаменту та грунтувалася тільки на відданості найближчого оточення. Знову і знову диктатору доводилося проходити процедуру виборів у партійні й радянські органи влади. Вибори в ЦК ВКП(б) завжди залишалися таємними, бо в іншому разі завалилася б уся структура влади. Зосередження диктаторської влади в одних руках і користування нею для розгортання масових репресій викликало тривогу в багатьох керівників парткомів. Хтось боявся за власне життя, хтось не бажав брати участь у сталінських злочинах. На ХVII з’їзді ВКП(б) у січні 1934 року була зроблена спроба усунути генсека від влади необранням його в Центральний комітет. Мабуть, ми ніколи не дізнаємося про деталі тієї невдалої спроби. Фактом залишається те, що під час Великого терору Сталін знищив усіх делегатів з’їзду, окрім небагатьох, яких добре знав і у відданості яких не сумнівався. Убивство С.Кірова в грудні 1934 року дозволило Сталіну підготувати законодавчу базу для задуманої ним масштабної чистки партапарату. Рішення лютневого (1935 року) пленуму ЦК ВКП(б) про демократизацію виборчої системи теж слід осмислити в контексті політичної ситуації, що складалася. Сталін не міг бути диктатором, спираючись тільки на апарат державної безпеки. Він потребував підтримки з боку компартійно-радянського апарату. Щоб дістати її, генсек поставив апаратників перед загрозою вільних виборів. Тільки він, контролюючи органи безпеки, міг відвернути появу на всіх щаблях радянських органів влади нових людей. Апаратники повинні були згуртуватися навколо генсека і разом зустріти ту загрозу, яку несла з собою нова Конституція. Кожний розумів, що допомога органів державної безпеки у проведенні виборів може здійснюватися тільки у звичних для чекістів формах — шляхом розгортання масового терору. Тому Сталін дістав від центрального керівництва та місцевих апаратників карт-бланш на репресії. Ті, хто не погоджувався запрограмовано діяти в ситуації, створеній генсеком, повинні були згоріти у вогні терору. Бажаючих зайняти їхні місця не бракувало.

«БЛОК КОМУНІСТІВ І БЕЗПАРТІЙНИХ»
Історичний досвід свідчить: горе суспільству, яке дозволило поневолити себе власній державі. Стократ горе, коли вся влада в тоталітарній державі зосереджується в руках однієї людини. За цих умов стають можливими катаклізми велетенського масштабу, що влаштовуються в особистих інтересах диктатора. Великий терор — це приклад такого катаклізму. Негайно після нього почалася Друга світова війна, й наслідки сталінських чисток стали причиною майже безперервних півторарічних поразок, які призвели до нових жахливих втрат. Вожді ленінської партії створили під принадним антуражем держави-комуни поліцейську державу, в якій кожна людина від народження й до смерті перебувала під суворим наглядом. Але поневоленому населенню вони надали вигляд громадян, які нібито були цілковитими господарями «робітничо-селянської» держави. Розроблені під час «вільних виборів» 1937—1938 рр. технології залишалися без змін аж до конституційної реформи М.Горбачова. Ми звикли до них, хоча чудово розуміли: кого накажуть, того й оберемо. Ми звикли думати, що добробут залежить від начальників. Звикли в усьому покладатися на державу. Показовими є відповіді на опитування, опубліковані Соціологічною службою «Дня» 2 лютого 2005 року. Із твердженням «Люди самі повинні собі створювати умови для життя, незалежно від уряду» погодилися тільки 16 відсотків опитуваних. Із твердженням «Захист населення від економічних труднощів повинен бути завданням держави» висловили солідарність 75 відсотків опитуваних. Виборчий марафон 2004 року яскраво продемонстрував дві протилежні лінії електоральної поведінки громадян: успадковану від минулого пасивну приреченість і активну боротьбу з державою за власного кандидата. Хоч і не відразу, але перемогла активна позиція виборців. Помаранчева революція показала, що суспільство справді стає іншим. А влада?


ukrajinci.hu





QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.





Коментарі

avatar

Останні новини

16:16
15-Лис-2019
Рішення ЦВК про реєстрацію Володимира В'ятровича депутатом оскаржують у суді
"Давно такого бєспрєдєла, ну і страху, не пам’ятаю. Тепер зрозуміло, чому спікер тягн
15:50
15-Лис-2019
На Донбасі бойовики облаштовують вогневі позиції біля житлових споруд
Бойовики російсько-окупаційних військ облаштовують свої вогневі позиції біля житлових
11:16
14-Лис-2019
В Україні встановили факт знищення Луганського аеропорту російською армією
Російська Федерація у 2014 році обстрілювала Луганський аеропорт ракетами «Точка» зі
10:59
14-Лис-2019
Путін визнав негативний вплив західних санкцій на економіку РФ
У звичній манері, ухиляючись від прямої відповіді і зачіпаючи тему колонізації Марса,
12:39
13-Лис-2019
Українські спецслужби активно протидіють інформаційній агресії Росії (відео)
Російська Федерація продовжує гібридну війну проти України, в тому числі щедро фінанс
12:24
13-Лис-2019
Військова контррозвідка СБУ затримала агента російських спецслужб
Прес-центр Служби безпеки України оприлюднив дані щодо попередження інформаційної спе
18:23
11-Лис-2019
На Чернігівщині за хабар трьох поліцейських засуджено до п’яти років позбавлення волі
Чернігівський районний суд виніс вирок трьом посадовцям поліції, яких викрили на отри
11:52
11-Лис-2019
Александрійський патріархат визнав ПЦУ як канонічну православну церкву
Александрійський патріархат (Греція) – друга після Вселенського патріархату помісна п
11:33
11-Лис-2019
Україна готує дві резолюції в ООН щодо окупованого Криму
В Генасамблеї ООН до кінця поточного року мають розглянути дві «кримські» резолюції.
01:36
09-Лис-2019
Нова книга про український Донбас у 1921-1941 роках надрукована на Чернігівщині
Днями побачила світ книга: «Літопис українського Донбасу. Донбас у 1921-1941 роках».
Усі новини