реклама партнерів:
Головна » 2008 » Березень » 29 » Національна ідея — ген українця

Національна ідея — ген українця


2008 » Березень » 29
Автор: Редактор
Коментарі: 0
Переглядів: 1414
Національна ідея


Теоретико-прагматичний зріз
Безумовно, що наддержавної ваги і значення порушена проблема для світового українства не скоро буде вичерпаною, оскільки на різних історичних етапах державотворення вона по-різному виогранюється, зміщує акценти, розширює чи звужує свої обриси. Але завжди перед кожним українцем як обов’язковий фундамент тривкої будівлі має стояти найосновніша кода: знання, усвідомлена потреба їх осягнення й поповнення. Без цього — ані руш, ніяковісінького прогресу думки, тим більше — чину.
Якби ми вчились так як треба (перефраз Т. Шевченка), то знали б, що найсвідоміші мужі нації надбали наступникам гори інтелектуального капіталу, на який уже давно перезріла пора, аби з нього робити «розширене виробництво», себто розбудувати тривкий фундамент і бодай звести стіни. Коли б наші сьогочасні керманичі різних соціальних щаблів знали, вірили і сповідували тезу, що «король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля» (Стефан Оріховський-Роксолан «Напучення польському королеві»), коли б бодай раз-другий вдумалися у категоричну тезу Каменяра, що « в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, — то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, — а то голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде» (Іван Франко «Що таке поступ»), то не допустили б такого стану, щоб «розперезалися злодії і вбивці, а на нашім полі заіржавів плуг...»

Мусимо всі без винятку підняти перед собою значно вищу планку пізнання власної історії, досвіду прадідів, і тоді з погляду націології збагнемо націософію «Історії Русів», висіємо ядерні зерна націоідей у життєтворчості Т. Шевченка, М. Костомаріва, О. Потебні, В. Антоновича, М. Драгоманіва, Т. Зіньківського, М. Міхновського, Л. Цигельського, П. Полтави, Я. Стецька, Д. Квітковського, І. Крип’якевича, Ю. Липи, І. Дзюби, В. Мороза, М. Брайчевського (ряд називаю довільно).

Порушена проблема спонукає вести мову не просто про зовнішні атрибути національної ідеї, бо вони тільки дещиця, хай і основних посутніх, генно-змістотворчих націовиявних характеристик. У цій сув’язі конче мусимо називати і глибинно народну культуру з її праісторією у найширших осягах і проявах; і оригінальне через геніальних носіїв досвіду і традицій народне мистецтво; і народну педагогію з її колосальними надбаннями; і найдавнішу від літописних з’явів літературу; і власне народний театр — від найперших вертепів та суто народне музикування та співовиконавство; і, безумовно, ті філософські догмати, що їх утверджували упродовж «заслоненої» нашої історії поціновані принаймні в Європі українські мандрівні та кафедральні філософи. А щеѕ ще багато інтелектуально надбаного золота треба «відпорпувати» із піску антинаукової олжі й укладати на силянку національного скарбу.

Найдокоріннішим, стрижневим у виповненні феномену націоідеї була, є і буде українська мова як безпосередня дійсність думки, як життєтворчий фермент сутності українця, як органічний складник його єства і проявник його життєдіяльності. Мова параметрує свідомість; через неї людина заявляє свою сутність, освіченість, інтелект, практичну доцільність в суспільстві. Мовою і з нею особа пізнає реалії світу, нею вона прагне дістатися неосяжного іррасвіту, з нею відходить в іншу іпостась. Здавалось би, так прозоро і ясно, такі овиди мовного моря, що й дискутувати б, може, не слід.

А, виявляється, треба, доконче необхідно, бо кількасотлітня облога українства ворожими адептами антиукраїнства, творення чужинцями ідеологічного й політико-правного теоретико-практичного абсурду не скінчилася навіть сьогодні, коли наче й зоріє на українському небі незалежність, коли маємо завойоване кров’ю загиблих героїв нації право й обов’язок повернути нинішнім і прийдешнім ті духовні надбання, що їх понівечив ворог, що їх притлумили й притоптали доморощені з кров’ю у жилах українців холуї, яничари, прислужники, відщепенці, догоджальники, перевертні. Погляньмо в історичній ретроспекції, скільки наших, здавалось би, великих вчених з тих, а чи інших спонук пішли працювати на ворожу нам державу, служили науці, що товкла українських апостолів слова; не лишень перелицювалися словом, а й чином, стали супроти народу, який виколисав їх. Скільки інтелекту «віднесли» на російський ррунт філософ Петро Лодій, історик давньої літератури Антін Петрушевич, етнограф Яків Головацький!..

Погляньмо сьогодні, як ворожі нашій ідеї та її осердю — мові російськомовні газети і журнали, телебачення «публічать» наші здобутки, прималюють нашу культуру, літературу, мистецтво, а самі ж безсоромно з могутнього культурологічного снопа висмикують по колоскові — і намагаються привласнити й присвоїти такі знакові постаті, як М. Гоголь, М. Костомарів, П. Куліш, М. Драгоманів, І. Козловськийѕ Вони б і Г. Сковороду та П. Юркевича заарканили, та ще, видать, арканів не виплели. А, чую, що сучать вуривки, готують шнурки! Не дамо! Не здамося в новітнє рабство!..

Ми нерідко гарно, вправно й доказово виголошуємо високі істини щодо рідної мови та її пріоритетів; втішаємося — і то небезпідставно — її мелодійністю, наспівністю та ліричністю. Але що нам кожному — від владного чиновника до звичайного «маленького» українця — стає на перепоні бути великими українцями: ніби й освічених не забракло, наче й християнська мораль ще не вивітрилася до решти, мовби патріотизм мало не в кожного на вустах. А чому ж тоді збайдужіння, як леп, осилює люд сущий повсюдно, чого ж між словом і ділом поглиблюється прірва. Видать, ідею треба щоденно, щохвилинно підживлювати думкою, знаннями, позицією.

Вона, ідея, — не розпливчата данність; це — як вена людська, що несе живодайну силу серцю, ідея мусить діставати щоденне усвідомлене впомповування складних ферментів: треба багато читати, аналізувати, порівнювати, дошукуватись глибин, тільки тоді відчуватимеш, що твої націожили наче розпирає твоєю готовністю бути всюди попереду, не тільки зачерати з криниці готового, приготовленого кимось, а й доливати туди джерельного, чистого, здорового, тобою створеного чи припасеного! Мене тішить, а ще більше болить моє місто. Здавалось би, попередні епохи, часи, держави, уряди залишили щось вічне — це архітектурні й мистецькі шедеври. У бібліотеках — зразки величних книг, у малярстві — теж нетлінне. А нині? Йдеш вулицями, площами — і корчиться твоя уява, бо на вивісках — штубацькі назви, чужинецькі мовні покручі (бодай введуть одну літеру з латинського алфавіту — а таки «оновлять» слово!..); у кав’ярнях — «тарабанить попса» або ж російською мовою пісенна примітивщина; усюди прокурено (наче й не видано спеціального указу Президента). Докерувалися наші міські верховоди, що до дня міста не знайшли потреби послухати рідну пісню про рідне місто (та ще й місцевих авторів), а запросили скрябіністів-шоуністів, які матюками «воювали» з чорнобильськими привидами. От і «вплинула» місцева влада на молодь, розбудила національну свідомість!.. А подивімося, хто і коли з нашої української інтелігенції повів за собою студентство до філармонії, Центрального народного дому № 1, до зали обласної «Просвіти», коли там відбуваються лекторії-концерти, святкують дні пам’яті видатних українців. «Спить університетська професура», — так скептично й сумовито сказав мені один Маестро. Я ж не міг заперечити.

Не забуваймо, друзі, що незаперечним чинником формування основ українського патріотизму, органічним кровотворчим ферментом національної ідеї, її укорінення в молодій особі, вифундаментування майбутньої життєдіяльності є освітня діяльність середньої і вищої школи. Кожен педагог має бути носієм націоідеї, своєрідним акумулятором і конденсатором української історіософії. Чи це так? Далеко й далеко ні. Ми ще й сьогодні чуємо не тільки відверто вороже ставлення до української мови з боку охвістя у Верховній Раді, зі злих язиків різноликих табачарників, зграчників, чичиків, кисілевичів, лукняників, заколісників, шкрумфричів, бігомславських... Погляньмо поза межі кількох західноукраїнських областей, зіткнемося з усталеними парадоксами: навіть на українознавчих кафедрах деяких університетів такі навчальні дисципліни, як «Історія України», «Культурологія», «Політологія», «Філософія» викладають чужою мовою. Підступає і до нас проблема, адже частина іноземних студентів, не пройшовши курсу достудентської підготовки українською мовою, вимагає, аби викладати блок гуманітарних наук російською мовою. Чи ж не звучатиме це абсурдом, коли шукаємо «під лісом», а не бачимо «під носом»?..

Як мікроскопічна комаха знищує з роками дубові стовби, так і московське вороже українству православ’я підточує фундамент національної ідеї. Відкрита діяльність проти Української Церкви, міріаддя підступницьких акцій, агресія на українській території, плодіння сект різного характеру — проти всієї цієї армади має постати кожен свідомий українець. Читаймо, глибше студіюймо культурологічну й теологічну спадщину А. Шептицького, І. Огієнка, інших проводаторів Української Церкви. Іван Огієнко не один рік віддав праці на переклад «Біблії», написання аргументованих студій про органічну потребу відправи богослужінь в українських церквах як в Україні, так і поза кордоном виключно українською мовою. Користаймо з його надбань, хіснуймо нині!

Геніальна поетеса-українка Ліна Костенко б’є на сполох: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку від них відбирають мову, відтак — історичну пам‘ять, а далі запускають гасла, мовляв, такого народу, такої мови не було, нема і бути не може». Ця видатна жінка вчить дивитися на національну ідею комплексно, передусім як на органічну систему знань, які слід опановувати й потрактовувати з позиції історизму, філософського осмислення та державної доцільності.

Розуміючи мову як код нації, як стрижень національної ідеї, як становий хребет життєдіяльності українця, як «священну власність народу і його держави» (З. Квіт), усвідомлюймо, нарешті, що у навчально-виховній тріаді: батьки — школа — вища школа далеко не все гаразд. Розгубилися надбання сімейної педагогіки, родинно-християнської моралі; слабо прищеплюється писемна та мовленнєва культура. Хробаки розтлінності щоденно заповзають у змістотворчість газет, телерадіопередач, висівають на мовне поле засобів масової інформації чужинецький словопирій, «новотвори»-колючки, чим анальфабетують газетні полоси, книжкові видання.

Низький кадрово-управлінський рівень нерідко призводить до того, що окремі випускники середніх шкіл у заявах при вступі до вищої школи роблять по п’ять помилок. Зросійщення, «обалванювання» цілих прошарків нібиукраїнців, засилля російськомовної друкованої й аудіопродукції — усе створює загрозу національній безпеці України як держави. Потрібні нові як правові, так і практичні кроки найвищих державців.
Аби національна ідея повнокровно й повносило жила в нас, тримала кожного, як повітря і харч, на тривкій дорозі вічної історичної ходи, не можемо, не маємо права бути байдужими. Біймося байдужості більше, аніж смерті, бо вона, байдужість, — рак сучасності, вічна хвороба усіх часів. Дзвони національної ідеї змушують: кожне наше звернення до людей, до своїх краян має бути заряджене конкретикою, достойним прикладом, а не галасливою словоблудною і обіцяльницькою риторикою. Кожне наше слово чи звернення — наче вихоплене часом з набатно-зазивного вогнища рятування України; це слово має бути заряджене досвідом минулого й сьогодення, але спрямоване у прийдешнє!

Уміймо читати уроки історичних помилок нації та її чолових, проводирів. Вслухаймося у могутньодзвінну пересторогу: читати, аналізувати нашу невдалу і хистку історично-творчу ходу, робімо науково-виважені висновки на майбутні часи, революціонізуймо уми — поки вони дорешти не виблякли та не вивітрилися на промосковських протягах!

Дивовижним рефреном промовляє до нас велична і свята правда творців соборів і «Собору», клевчиками добувається до пульсів мислячих: не біймось каторг — страшніших за турецькі та московські уже не буде! Але не намотуймо на колесо рідної історії тасьму новолихоліть.

Не будьмо п’яними від олжі, не перелицьовуймося у біло-сині жупани — бо так і не встанемо з колін, звуглимось у промосковському озиранні і вже не зможе омити наш зір козацько-повстанська сльоза. Сини і доньки! Не даймо розіп’яти націю — ми, може, остання надія!

Володимир КАЧКАН
Доктор філологічних наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України

Vox





QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.





Коментарі

avatar

Останні новини

20:53
18-Січ-2020
У Бразилії з’явиться площа України
У місті Марінга, що в бразильському штаті Парана, українській громаді виділять дві ок
15:58
17-Січ-2020
У Чернігові слідчого поліції засуджено за хабар
За матеріалами Чернігівського СБУ засуджено слідчого Головного управління Національно
20:05
16-Січ-2020
Перший міністр пішов у відставку
Міністр розвитку громад і територій Альона Бабак написала заяву про звільнення – доку
18:47
16-Січ-2020
BlaBlaCar придбав Busfor - ведучий сервіс з пошуку та купівлі автобусних квитків
BlaBlaCar придбав Busfor, ведучий сервіс з пошуку та купівлі автобусних квитків в Укр
16:26
15-Січ-2020
СБУ викрила масштабну корупційну схему в податковій
Служба безпеки України викрила та припинила діяльність новопризначених посадовців Дер
19:39
14-Січ-2020
У Верховну раду повернувся депутат-ґвалтівник із “Слуги народу”
Сьогодні, 14 січня, на перше після новорічних канікул засідання Верховної Ради прийшо
11:03
14-Січ-2020
5 фактів про безвізові поїздки до ЄС з 2021 року
Останнім часом у ЗМІ поширюється інформація про зміни для громадян України умов безві
10:24
14-Січ-2020
До Дня Соборності України-2020. Інформаційні матеріали
Щороку 22 січня у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Зах
16:58
12-Січ-2020
На Київщині закрили єдину в Україні школу кобзарів
У селі Стрітівка Київської області закрили єдиний в Україні заклад, де професійно нав
15:40
12-Січ-2020
Результати «міцної» гривні: збільшення рівня безробіття, міграція, падіння промисловості
Найближчим часом Національний банк України має працювати над тим, аби збільшити інфля
Усі новини