Відзначено, відмічено і відсвятковано 300-ліття Полтавської битви. На стінах Ротонди пам’яті українською, російською і шведською мовою викарбувано: «Час лікує рани». Чи й справді лікує? І чому задовго до цього ювілею та вже й після нього не вщухає інформаційна перепалка між тими, хто трактує – кожен по-різному – події 300-літньої давності? Що полишила Полтавська битва в менталітетах нащадків – переможців і переможених? Чому ментальні баталії з приводу історичної дати розгорнулися між росіянами та українцями, українцями та українцями, а шведи цивілізовано не втручаються?
Полтавська битва як історична подія залишається для Росії великим святом, днем народження могутньої Російської імперії. А для України – днем її несправджених сподівань, знаком поразки і – перемогою тих окрушин національного духу, в яких зажевріла надія на майбутню незалежність.
Для Швеції поразка в Полтавській битві стала предтечею нового розвитку суспільства, започаткувала основи національного піднесення. І цей шведський, європейський, принципово цивілізований погляд на історію міг би стати зразком для всіх інших. Але поки що не став.

Російське свято
Кожен із учасників битви під Полтавою через 300 років після цієї події отримав те, чого найбільше хотів, зазначає історик Євгеній Анісімов із Санкт-Петербурзького інституту історії Російської академії наук. Для Росії це – статус імперії, про який вона мріяла ще з часів Івана ІІІ. Саме в перемозі під Полтавою історик вбачає фундамент для всієї імперської ідеології, що з’явилася і утверджувалася згодом.
Росія свято шанує подібні знакові дати у своїй історії. Численні художні та книжкові виставки, розгорнуті до 300-ліття Полтавської битви, мають промовисті назви. Наприклад: «10 липня – День перемоги російської армії під командуванням Петра Першого над шведами у Полтавській битві». (Дата вказана за старим стилем). В Історичному музеї в Москві розгорнуто експозицію, де – унікальні полотна, виконані ще на замовлення Петра Першого, а також безліч різних реліквій. Спеціально для цієї виставки придбане нове обладнання, тому перебіг битви можна побачити за допомогою інтерактивної мультимедійної установки.
Книги про перемогу Росії в Полтавській битві, видані в Росії впродовж століть, складають цілу бібліотеку. Від раритетних видань із вміщеними в них репродукціями гобеленів, гравюр, картин П’єра Дені Мартена, Петра Соколова, Євгена Лансере, інших знаменитих баталістів, мозаїки Михайла Лермонтова, поеми Олександра Пушкіна – до сучасних, виданих вже в цьому столітті.
У Москві в середині червня відбувся науковий семінар «Культурна взаємодія між Швецією і Росією: Полтава як поворотний пункт». У ньому взяли участь російські і шведські історики, публіцисти, письменники.
А круглий стіл «Полтавська битва в дзеркалі сучасності» відбувся в Москві задовго до ювілейної дати – на початку квітня цього року. В ньому взяли участь історики, музейні працівники, представники громадськості, а також – організацій «російських співвітчизників» в Україні, як писав про це Борис Сєров («Русский мир»). На круглому столі оцінювалися сучасні інтерпретації Полтавської битви. В’ячеслав Ніконов, директор однойменного фонду «Русский мир», висловив думку, що перемогу російської армії під Полтавою в контексті історичної геополітики можна розглядати як найважливіший етап у становленні «великої держави». – Інший підхід демонструють українські історики й політики, які вибудовують нову ідентичність на основі тенденційних ідей, вважає він, пропонуючи при цьому «зраду Мазепи трактувати як крупний геополітичний прорахунок». Питання про те, чи слід розглядати історію гетьманщини як феномен створення незалежної української державності, В’ячеслав Ніконов залишив відкритим, переадресувавши його фахівцям.
Натомість відомий російський дослідник Володимир Артамонов зазначив, що в Росії до пам’яті про Полтавську битву ставляться не належним чином, а в Україні взагалі «парадоксально відмовляються» від такого важливого історичного «капіталу». Полтавська битва – гордість і українського, і російського народів, – наголосив вчений, і, перейшовши до сучасних реалій, назвав ставлення України до російського історичного спадку «розправою»: мовляв, заперечується геть усе, що пов’язувало два народи, Мазепу проголошують національним героєм, а Петра Першого – головним ворогом України…
Голова Комітету підтримки і сприяння соціально-правовому захисту російського і російськомовного населення в Україні Тетяна Кіндяк наголосила, що історична пам’ять про Полтавську битву «стирається» і тому святкування має стати елементом популяризації цієї пам’яті серед молоді.
На прикладі виступів учасників цього круглого стола, участь в якому брали й представники офіційних державних структур Росії, як і на прикладі численних публікацій до 300-ліття Полтавської битви, що місяцями не сходять зі сторінок російської преси, видно, якими болючими залишаються для російського менталітету ключові відмінності у трактуванні наслідків цієї битви російською та українською спільнотами. Водночас у Росії спостерігається вже зримий поділ: одна частина суспільства ставиться до російської історії, як до «своєї», не надто переймаючись тим, що діялося на територіях інших країн. Інша частина – не здатна попрощатися з переконаністю, що історія Росії та історія інших держав, віднедавна незалежних, – то єдина «общєрусская» історія. Така переконаність – живильна роса для імперських амбіцій, адже багато хто в Росії не приховує, що Росія хоче грати на постсовєтському просторі роль великої держави, а не просто – найкрупнішої на цих теренах.
При цьому в українському суспільстві про злагодженість і одностайність поглядів на історію і наслідки Полтавської битви говорити теж не доводиться.

Українська перемога
Тему Полтавської битви задовго до 300-літнього ювілею цієї баталії намагалися «розкручувати» російські ЗМІ, пророкуючи загострення російсько-українських взаємин, передбачаючи провокації під час відзначення дати. Навіть колишній уже посол Росії не втримався, щоб не наголосити в одному з інтерв’ю: «Ми цю дату святкуємо, а ви – відзначаєте».
Світова преса на українсько-російсько-шведську історичну подію, можна сказати, не відгукнулася, якщо не брати до уваги стриманих інформаційних повідомлень. Хоч на урочистих заходах у Полтаві й були представники 28 іноземних делегацій, зокрема, США, Німеччини, Фінляндії та інших країн.
Пропозиції дистанціюватися від політики і відзначати 300-ліття Полтавської битви як подію суто історичну, лунали звідусіль. Але й українська здебільшого російськомовна тепер преса не уникнула спокуси «обсмоктати» кісточку теми з усіх боків.
Та всі публікації, дискусії, диспути й суперечки бліднуть перед одним соціологічним дослідженням. Прес-конференцію про результати опитування, проведеного компанією Research & Branding Group, провів Володимир Корнілов, за повідомленнями інформаційного агентства «Росбалт». «Більшість українців вважають перемогою Полтавську битву і близько третини – 34,3% воювали б на боці Петра Першого, якби битва відбулася в наші дні», – свідчать результати опитування. 19,2% опитаних воювали б на боці Мазепи, а 1,7% – на боці Карла ХІІ. 18,8% спостерігали б за битвою збоку. Асоціюється Полтавська битва з перемогою у 43,7% опитаних, а поразкою її вважають 9,2%. Ні поразкою, ні перемогою битву назвали 15,3% респондентів. На питання, між ким відбувалася війна в час Полтавської битви, відповіли так: 59,3% – що це була війна Росії і Швеції, 6,8% – Росії та України. «Героєм, який боровся за незалежність України» назвали Мазепу 29,8%, а зрадником його вважають 28%. Опитування проводилося з 1 по 9 квітня цього року в усіх областях України та Автономній республіці Крим. Експерти вважають, що результати цього опитування свідчать про етнічні й регіональні відмінності в оцінці Полтавської битви.

Ментальні баталії не знають переможців
Бувають перемоги, в яких переможці мають стільки лаврового листя, що його заледве вистачає на каструльку супу, – іронізував літератор Едуард Севрус. Якраз такими «переможцями» можуть стати учасники ментальних баталій – і про Полтавську битву, зокрема.
Попри «етнічні й регіональні» та всі інші відмінності, попри все, в час відзначення 300-ліття Полтавської битви були озвучені погляди на цю подію державних діячів, політиків, політологів, вчених, письменників і простих трударів – представників суспільства. І в розмаїтті цих поглядів кожен шукав та відстоював свою «точку зору». Кожен пропонував свою істину. З-посеред яких – і та, що після Полтавської битви розгорнулася нова боротьба українців за свою незалежність, і та, що Іван Мазепа «виграв свою битву» у цій війні, бо «мазепинство» започаткувало нову ідеологію боротьби за національну свободу.
Тональність українського «відзначення, а не святкування» в силу згаданих «етнічних і регіональних відмінностей» не була ідеальною, не обійшлося без надривних ноток тощо. Та все ж ця тональність стала ближчої до тієї, яка передбачає толерантне, терпиме і пошановане ставлення до історії. Саме таке, яке демонструють переможені у Полтавській битві шведи. Надзвичайний і Повноважний Посол Швеції в Україні Стефан Гуллгрен зазначив: «Після Полтавської битви започатковано основи національних інтересів Швеції… Це – Швеція, котрою ми нині пишаємося, і Полтава була одним із етапів на цьому шляху. До історії ми ставимося так, як і до партнерів – з повагою, примиренням і терпимістю». Катастрофа, як вона виглядала під Полтавою для шведів 300 років тому, принесла їм користь. І приклад такого перетворення поразки на перемогу – достойний для творчого засвоєння. – Є ж поразки, більш тріумфальні, аніж перемоги, як мовив Мішель де Монтень задовго до Полтавської битви.

Надія Степула
Джерело: "Радіо Свобода"