Чи можливо об'єднати українське суспільство на основі національної пам'яті? Як створюється новий підручник з історії України для середніх шкіл? Про це, а також про потребу передачі архівів спецслужб до УІНП розмову з академіком НАНУ, головою Українського інституту національної пам'яті Ігорем Юхновським вів Богдан Олексюк.
- Ігоре Рафаїловичу, на Вашу думку, чи потрібна взагалі героїзація історії, створення національних міфів? Адже відомо, що в умовах України це часто призводить до конфронтації в суспільстві, бо у різних регіонах нашої країни герої різні. Як у такій ситуації об'єднати українців?
- Це питання надто об'ємне, аби стисло на нього відповісти, але спробую. Інститут національної пам'яті займається двома видами історії. Взагалі Інститут історії сам "не робить". Історію "роблять" історики. Інститут залучає найкомпетентніших вчених, спеціалістів у тій чи тій галузі історії, укладає з ними договори. Вони виконують роботу, яка потім надходить на загальне обговорення і згодом становить платформу державної політики у цій сфері. Таким чином ми хочемо створити "стандартну" історію держави Україна.
Так от, є у нас два підходи. З одного боку, велика група істориків створює програму з історії України для середніх шкіл, з іншого - ми розглядаємо окремі доленосні факти з історії України, щоб дати їм всебічну і правильну оцінку. Це - питання Козаччини; утворення першої Української держави; розкуркулення; Голодомору; терору 1937-1938 років; Другої світової війни. Це такі доленосні питання з історії України, які потребують дуже докладного, об'єктивного, спокійного і логічного вимальовування їхньої історичної і суспільно-політичної картини.
У першій частині - програмі з історії для середніх шкіл - працює великий загін істориків під керівництвом Наталії Яковенко. Вони вже мали чотири засідання, п'яте - буде певним підбиттям підсумків створення програми історії для середньої школи. Характерна особливість цієї програми історії полягає в тому, що історія України писатиметься не тільки по вертикалі часу, скажімо, від князівських часів до нинішньої доби, а й по горизонталі. Тобто - як жило українське суспільство у певні часові моменти. Коли Україна, скажімо, є незалежною, як зараз, чи коли вона боролась за незалежність, чи була у міжчассі між вибухами боротьби за незалежність. У тому горизонтальному розрізі українці працювали як в Україні - в урядах держав, що на той час окупували Україну, - так і в інших державах Європи. Але то були українці зі славними ділами, і ці речі ми повинні описати.
Ми не будемо писати історії України як історії ізольованої держави чи історії певної етнічної сукупности. Ми писатимемо історію України в контексті доленосних подій в історії Європи, Заходу і Сходу - як вони відображаються в Україні. Бо, хоч як дивно, але часи повстань в Україні збігаються із часами повстань в інших державах Європи, які також були поневолені. Якось так є, що ті вибухи суспільної свідомості і суспільної активності періодично майже одночасно відбуваються в різних місцях Земної кулі. Так от, характерна особливість цієї історії полягатиме у тому, що це буде не лише історія боротьби українського етносу за утвердження національної Української держави, а й історія життя українського народу впродовж віків у контексті світової історії.
Тепер - відносно другого напряму. Він також дуже складний, бо якщо йдеться, зокрема, про ХХ століття, то цей напрям, опис цих подій - чи Голодомору, чи терору, чи Другої світової війни - був надзвичайно сфальсифікований, здеформований історіографією Радянського Союзу.

- Але є історики, які вважають, що вузький погляд на історію неправильний. Вони кажуть, що має існувати кілька метанарративів, які б відображали різні підходи і погляди.

- Якщо говорити про різні підходи до історії України, то мушу Вам сказати, що історія просто має бути логічною. Вона повинна будуватися на певних принципах. Це мають бути загальнолюдські принципи. А саме - що земля народжує етнос, певну національну групу. Кожній землі у світі відповідає своя національна група, певний етнос, який на ній виростає. Ми бачимо, що навіть там, де були практично знищені цілі народи, з часом первинні етноси відроджуються.
Те ж саме відбувається в Україні з українцями. Більш нищеної нації, ніж українська, в останні часи модерної історії я на світі знайти не можу. І, попри все, наша нація зараз бурхливо відроджується. Але у минулому, зокрема у ХХ столітті, історія нації була абсолютно здеформована. Всі ті, що боролись за незалежність України, зображалися в суто негативних тонах: злочинці, агенти тощо. І ніде не згадувалося, що це люди, які мали право на свою державу, які живуть на своїй землі.

- Переважно цей негатив був нав'язаний радянською пропагандою.

- Радянський Союз був державою нелогічною, державою, яка спиралася на ненаукові принципи, зокрема ненаукові принципи походження доданої вартості, ненаукові принципи можливості побудови комунізму в окремо взятій країні, ненаукові принципи можливості оптимізувати управління державою, у якій націоналізовано засоби виробництва. Отже, Радянський Союз був утопічною державою.

- Нині можна помітити, що мало уваги звертається на період кінця 80-х років - час, коли В'ячеслав Чорновіл, брати Горині та інші дисиденти здійснили фактично інтелектуальний подвиг із відродження української нації. Інше, на що мало звертається уваги, - економічна історія України, яка є дуже цікавою. Здається, це те, що могло б об'єднати українців, хоч ця історія також була різною на Сході, Півдні і Заході.

- Знаєте, коли ми розглядали Голодомор і нашу історію 20-30-х років, ми переконалися в існуванні трьох напрямів у радянському державотворенні. Це - напрям управління, економічно-політичний напрям. Це - напрям національно-визвольних рухів. І напрям, хоч як дивно, апарату поневолення - ГПУ, НКВД, тобто спеціально створеного апарату, який мав повні юридичні права з огляду на його діяльність. При найменшому послабленні першого і третього напрямів вибухав другий напрям - національний. Оскільки держава була утопічною, то щоб упроваджувати її принципи в життя, необхідний був постійний терор. А для постійного терору потрібна була постійна затрата енергії. Її, врешті-решт, не вистачало, і терор послаблювався, а отже - можливість розвитку природного національного руху зростала.
І от наприкінці 80-х років, коли стало зрозуміло, що Радянський Союз розпадається, що немає вже більше сили підтримувати попередній утопічний порядок, національно-визвольні рухи набули свого найбільшого розвитку.
Ви можете мене запитати про людей. Звичайно, кожен рух пов'язаний із носіями цього національно-визвольного руху. І на той час, справді, були носії того визвольного руху - В. Чорновіл, брати Горині, ті, що повернулися із заслання, заслані туди за свою політичну діяльність. Вони були абсолютно досвідчені борці. Але справа полягає в тому, що нижня верства, спокійна верства населення, що складалася з партійних і непартійних кадрів, зі спеціалістів у різних галузях господарства, ця частина теж прозрівала і ставала національною. Тобто сам той рух революційної верхівки згаснув би, якби його не підтримала ще не зовсім ідейно сформована основна верства населення. На виробництвах серед інженерів і механіків визріла національно свідома виробнича інтелігенція, яка дуже обережно поводилася за радянського часу, часу несвободи. Свідомість цієї трудової інтелігенції піднялася на вищий щабель. Обидві верстви в кінці 80-х взаємно об'єднувались.

- Розкажіть, будь ласка, коротко про роботу Інституту, що його Ви очолюєте. Якою Ви бачите його мету, які основні завдання ставляться перед ним на цей і наступні роки?

- Ви правильно поставили запитання на початку розмови. Основне завдання Інституту національної пам'яті -консолідація українського суспільства. Якщо говорити про історичну і національну пам'ять, то потрібна консолідація на основі національної пам'яті, формування національних основ суспільства, що охоплює багато важливих аспектів нашої історії.
Думаю, те, що ми зараз зробили, - сформували основоположні засади висвітлення історії Другої світової війни - те, що ми зараз формуємо програми історії для середніх шкіл, - це є основні підвалини того, на чому в майбутньому працюватиме Інститут.
Безумовно, у майбутньому Інститут національної пам'яті вивчатиме різні етапи історії, зокрема й можливі шляхи розвитку держави. Крім того, як я вже зазначив, нація нищилася. Наприклад, було розкуркулення: маємо зараз в архівах 450 тисяч справ про вивезених людей. Що значить - вивезених? Було забране їхнє майно, цих людей позбавили громадянських прав, вони не мали права нікуди скаржитися. Крім того, звинувачувалися не тільки самі особи - "носії" вини, репресувалися також їхні родини - близькі й далекі. За яким правом?

- Ігоре Рафаїловичу, які Ви можете назвати проблеми в роботі Українського інституту національної пам'яти? Можливо, фінансування чи передача архівів, що досі знаходяться в СБУ та інших службах?

- Те, що зараз робить СБУ, - дуже корисна справа. Завдяки тому, що архівний відділ СБУ одержав дуже здібного керівника - пана В'ятровича, ця установа стала надзвичайно активною з погляду розкриття і систематизації, а також комплектації й подання різних наборів документів, які є у розпорядженні СБУ. Хоча я вважаю, що основне завдання СБУ - це захист держави і атрибутів держави, зокрема й Президента. В цьому напрямку СБУ працює недостатньо. А ось з позиції розкриття своїх архівних документів - добре.
У принципі, архівні документи СБУ, інших служб, скажімо Служби зовнішньої розвідки, які нам дісталися від Радянського Союзу, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, - мають перейти до Інституту національної пам'яті. Він єдиний має утримувати, опрацьовувати і тлумачити ці документи.
Окрім того, безумовно, Інститут має бути на службі у Верховної Ради з огляду на необхідність оцінювання кандидатів, які обираються на різні високі посади в державі, щодо їхньої кваліфікації, соціальної значущості. Держава має чітко знати, хто нею керує і хто має право керувати.

- І на завершення: чи бачите Ви, як Голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів, перспективу примирення між ветеранами Радянської Армії і ветеранами УПА?

- Якщо говорити про відносини з ветеранською організацією колишнього генерала Герасимова, то я вважаю, що ця ветеранська організація повністю виродилася. Але генерал Герасимов помер, його наступник теж помер, і тепер цю організацію очолює комуніст, який, мабуть, належав до керівництва КПРС. Тому вона стає повністю комуністичною організацією. До її складу входять колишні виконавці апарату НКВС та їм подібні. Отже, ніякої перспективи співпраці Всеукраїнського об'єднання ветеранів із такими ветеранами немає.

Довідка: В.о. Голови Українського інституту національної пам'яті Юхновський Ігор Рафаїлович Академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, почесний доктор Інституту теоретичної фізики НАН України, доктор Honoris Causa Львівського національного університету ім. Івана Франка, засновник і почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України. Автор близько 500 наукових праць, у тому числі 7 монографій і підручників.
Народний депутат України I, II, III, IV скликань.
Учасник Великої Вітчизняної війни, Голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів.
Герой України, нагороджений орденами: "Знак Пошани" (1975 р.), Трудового Червоного Прапора (1985 р.), Вітчизняної війни І ступеня (1985р.); Відзнакою Президента України (1995 р.); орденами:"За заслуги" І ступеня (2000 р.), Князя Ярослава Мудрого V ступеня (2002 р.), Орденом Держави (2005 р.), Князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2009 р.).