Підірвавши мости в Полтаві, червоні зупинили на кілька днів просування союзних українсько-німецьких військ на Харків. А оскільки на залізничних станціях за Полтавою залишилися чималі склади різноманітного військового майна, російські більшовики раз по раз робили вилазки на бронепотягах, аби його евакуювати.
За допомогою артилерії вилазки червоних було припинено. Війська спішно готувалися до подальшого наступу. Тим часом губернське земство влаштувало великий раут для запорожців і німецької кінної дивізії.
Борис Монкевич: «Довгі столи через усю залу, заставлені срібним і кришталевим посудом, угиналися під великою кількістю страв і дорогих вин. Німецькі й українські старшини сиділи за столами впереміш. З промовами виступали представники міста, земства, українського командування і генерал фон дер Гольц… Раут протягнувся далеко за північ і закінчився танцями».
Всеволод Петрів: «Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: «Гей на горі там женці жнуть». Слова ніби теж українські, але щось невиразні… Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором. «А дивись, батьку, як українізуємо німців!» – каже Григоріїв, посміхаючись. «Покинь, Олексо, шкода пісні!» «Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері!»… «Кей! толіною, кей! целено-о-ю коцакі ітуть!»…
Підсумовує Олександр Козьма, командир 1-го Запорізького інженерного полку: «бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам».

Саме час поговорити про союзників. Радянська пропаганда малювала все в максимально чорних тонах: окупація, грабунок мирного населення, реакція, терор. Виходила ледь не паралель з нацистським окупаційним режимом 1941-1943 років. Та й всі свої поразки більшовики пояснювали могутністю німецької армії, всіляко ігноруючи українське військо.
Насправді, німецький уряд досить приязно ставився до українців та їх прагнення до незалежності. Інша річ, що експедиційні німецькі війська, які перебували в Україні, та їх командування часто дивилися на все іншими очима. Не дарма ж по гарячих слідах деякі оглядачі використовували досить різкі формулювання, стверджуючи, що німецька політика щодо України будувалася «на непризнаванні її права на державно-політичне життя, на презирстві до її визвольних стремлінь, на погорді українських діячів і заведенні суворого окупаційного режиму» (А. Крезуб). Однак реальність виглядала складніше, в ній перепліталися різні елементи й чинники.

Перша реакція українців на нових союзників була досить стримана й обережна. Всеволод Петрів: «Сталося… Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличчями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів. Ось вони, ці старшини з приязною, наскільки це можливо, усмішкою сидять у спальні-вагоні… уважно як підлеглі слухають вказівок генерала Пресовського та поряд підполковника Балецького».
Олександр Удовиченко: «У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади – українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними… В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її від більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення».
Всеволод Петрів: «За весь час нашого перебування у Києві в цей період перерви в бойових акціях, який тривав майже тиждень, не можна було помітити назовні порядкування німців. У них війська якось не було видко на вулицях Києва і тільки час до часу переходили під барабан та з трубами їхні невеличкі відділи к півсотню, або сотню, з двома скорострілами».

Важливий момент: було домовлено, що українська армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові, а під час спільних операцій проти більшовиків українські і німецькі війська тримають між собою оперативний зв’язок.
Українці, самостійні у прийнятті рішень, діяли рішуче, сміливо і швидко завоювали повагу союзників. Борис Монкевич: «Ці нові й перші наші союзники легковажили значінням української армії і тільки пізніше, в міру розвою бойових дій, почали її поважати». Українці раз по раз опинялися в авангарді бойових дій і відчайдушно йшли вперед, коли німці воліли дочекатися підкріплень. Як то було під час Ромоданської операції: «Коли Німці дізналися, що українське командування залишило вигідну для оборони позицію на р. Сулі й частини дивізії вирушили на Ромодан, назвали цей вчинок божевільним. Справді, умови для наступу були дуже невідні, тому й Німці не розуміли, як можна йти в чоловий наступ з меншими силами на ворога, що посідає домінуючі позиції».
І в джерелах того часу ми не раз стикаємося з коректним і поважним ставленням німецьких військових до офіцерського корпусу. Типовий приклад. Київ, ресторан одного з готелів, де зібралося чимало українських старшин: «У цей мент почувся характерний сигнал німецького панцирника та гуркіт авт на вулиці, а за хвилину в салю ввійшов німецький старшина з декількома вояками. Був це звичайний собі «ляйтнант». Він привітав зібрання військовим привітом, а вся юрба, витягнувшись струнко, відповіла. Німець через перекладника запитав, де військовий міністр України, та довідавшись, хто Жуковський, зголосив йому своє прибуття з панцирним дивізіоном до розпорядження української влади як спільник».

На зустрічі з генералом Єдлєром фон Донау командир Гордієнківського полку домовився обмінятися зв’язковими. До запорожців відрядили молодого лейтенанта князя Гессенського, родича російської імператриці. Українці називали його «принцем». Прибули в штаб. «У нас був звичай їсти разом – козацтво всуміш зі старшиною, отже й запрошено до вечері німецьких зв’язкових усіх разом. Нічого, «прінц», як добре вихована людина, скорився звичаям господарів і весело їв нашу нескладну вечеру за одним столом із своїми вояками».
Нова зустріч з німецьким штабом і генералом. «Від імени гайдамаків витаю українською мовою німецьку кінноту як нашого спільника», у відповідь генерал тисне руку, питає, як звучить українською привітання до війська «і на цілий майдан несеться гомінкий, навиклий до командування голос німця – «Здорові були, Гайдамаки!». І далі: «…після цього Едлєр фон Донау повертається до мене і каже: «А Вас, пане полковнику, прохаю, дозвольте приняти від старого орла його бойову шаблю, яка була в боях на Марні і під Молодечою. Хай вона буде молодому орлові не тільки пам’яткою, але і благословенням».
Пізніше генерал цікавиться, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного змісту. Петрів пояснює, що це справа місцевого самоврядування, німці виряджають негайно одного з старшин із перекладачем. «Ще того ж вечера я мав нагоду переконатися, що завдяки повній зорганізованности мійської ради німці з нею числилися та повздержувались від всяких реквізицій».

Зазвичай союзники з німецькою педантичністю сплачували за хліб та інше майно, отримане від селян та української влади (хоча траплялися й випадки реквізицій). Селяни чи не найбільш насторожено сприйняли появу німців. Але тому було пояснення: привабливі більшовицькі гасла зробили свою роботу і, отримавши шмат землі, селяни вже не хотіли нічого чути про будь-яку «цивілізовану» чи «справедливу» земельну реформу. Всеволод Петрів: «Чим не заможніша була група, тим більше в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін соціально-економічних». Або: «Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціальних утисків і правих реформ з боку німців…».
Спроби німців навести лад наражалися на опір селянства, аж до повстань. На цьому в подальшому й зіграли більшовики. Але з їх остаточним приходом до влади селянство не лише втратило село в часи «колективізації». А з тими, хто опирався конфіскації (тобто «колективізації») землі, радянська влада чинила куди жорстокіше, аніж «криваві» німці, вбивши голодом мільйони голодних селян.
Відтак радянські оцінки, як і подібні сучасні російські від офіційного Кремля, українсько-німецького союзу 1918 року не мають нічого спільного з реальністю і повинні бути назавжди ігноровані серйозними дослідниками.
Провідний і, на наше тверде переконання, видатний сучасний українській історик Владислав Верстюк так узагальнив цю важливу подію у відношеннях між нашими країнами: «Берестейський мирний договір поклав початок українсько-німецьким взаєминам, які продовжуються і в наш час. Ці взаємини від самого початку були складними, суперечливими, кожна сторона намагалася взяти з них те, що насамперед було їй вкрай необхідним, а це, в свою чергу, не могло не породжувати проблем та конфліктів. Фактично Центральна Рада стала жертвою цих конфліктів, впала не виробивши модель ефективної взаємодії з німецькими військовими. Політичний режим Павла Скоропадського, який прийшов на зміну УЦР, був поставлений у жорсткі умови співпраці з представниками Четверного союзу».
Він спеціально наголосив, нагадуючи колегам-максималістам: «Саме німці подали УНР військову допомогу у боротьбі з російським червоним імперіалізмом. Якщо цей досвід у тих умовах виявився і не цілком вдалим, то сьогодні він активно переосмислюється і в Україні, і за її межами».
Отже, при всій неоднозначності дій німецького експедиційного корпусу, слід пам’ятати позитивні моменти і поважні партнерські відносини з українськими вояками навесні 1918-го, в часи найбільших перемог і тріумфів. А в період правління гетьмана Павла Скоропадського Україна отримала кілька місяців перепочинку від війни для мирної розбудови держави.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті