У кожного, хто свідомо переходить на іншу мову щоденного спілкування, цей сакральний момент відбувається по­своєму. З історії відомо, як перейшли на українську, зокрема, «батько» української класичної музики Микола Лисенко, владика Андрей Шептицький чи відома поетеса­націоналістка Олена Теліга. Знаємо, що чимало українців, вихованих за умов пресованої асиміляції, свідомо обирали для себе українську в час романтичного відродження кінця 1980—початку 1990­х. Або ж у час Майдану. І це завжди пережиття глибинного емоційного зворушення від усвідомлення себе представником свого, рідного, найкращого в цілім світі народу. Пропонуємо кілька таких історій з досвіду відомих нині громадських і духовних діячів.

Олег Яценко,
експерт Інформаційно­ана­літичного центру «Логос», кандидат наук із державного управління, екс­голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентське братство»:

— Для мене, хоч маю українське прізвище і провiв дитинство в Києві, українська мова з’явилася у житті навіть не другою, а третьою мовою. Її я почув як один iз предметів у школі, на рік пізніше, ніж англійську. Я не пам’ятаю в дитинстві жодного друга чи знайомого, чи гостя моєї родини, які б говорили українською мовою. Чотирнадцятирічним я поїхав з туристичним гуртком у печери Тернопільщини, то пішов до найближ­чого села — Королівка. У першого стрічного спитав: «Чи немає тут героїв, які боролися в УПА?». Найбільше тоді вразили розповіді бабусь про жіночі лісоповали і рудники. Відтоді з київськими туристами я почав говорити українською і те саме продовжив, повернувшись додому. Першими україномовними гостями в моїй київській квартирі стали ветерани УПА. Вони заприязнилися з усіма рідними і навіть з моїм дідусем, який, як офіцер НКВС, колись займався депортаціями українців до Сибіру.

Під час першої політичної акції «Україна без Кучми» російськомовні кияни вважали «правилом гарного тону» говорити з іншими учасниками акції українською. Це була мова боротьби і змін. Дивно, коли сьогодні всеукраїнські політичні лідери послуговуються російською у партійних офісах. Ще прикріше, коли львівські «опозиціонери» розкрадають кошти обласної «мовної» програми, покликаної бути альтернативою політиці Табачника, через що, за матеріалами нашого моніторингу, порушено вже кілька кримінальних проваджень.

Едуард Драч,
бард, лауреат першої «Червоної рути»:

— У дитинстві я говорив суржиком. У рік, коли мені було час іти до першого класу, в моєму Кривому Розі всі школи стали російськомовними. Утім тоді, на відміну від сьогодення, вчителі на уроках говорили російською, а на перервах — українською, наближеною до суржика. Вища освіта також провадилася російською. Однак мені завжди подобалися українські народні пісні, з першого курсу в медичному інституті я грав у народному ансамблі. Перші вірші я писав і російською, і українською. Але коли показав їх московським бардам, вони сказали, що українською в мене виходить значно краще. Знайомство з Василем Жданкіним, Віктором Морозовим, Андрієм Панчишиним, Олегом Покальчуком наприкінці 1980­х здійснило переворот у свідомості, що «української мовою можуть говорити і розумні люди». І я в спілкуванні перейшов на українську.

Оксана Левкова,
виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим»:

— Мої батьки — військовослужбовці. Ми завжди жили в ро­сійсь­комовному середовищі, хоча батьки час від часу говорили між собою українською. Бувало, я казала їм: «Мама, нє разгаварівай с папой на укрАінском, ето нєкрасівий язик». Згодом батька, військового льотчика, направили служити в Хмельницьку область, у містечко Старокостянтинів. Там навчалася в російськомовному класі, де страшенно зневажали «хохляцьку­селюцьку» мову. Були хлопці, які з принципу не ходили на уроки української мови й літератури. Потім я не вступила до Києва — не добрала одного балу в Інституті журналістики КНУ і була змушена їхати до Львова. Мене лякали військові, мовляв, «там бандєровци с автоматамі». Утім у Львові я прозріла. Хоча не відразу. Найяскравіший спогад — дівчатка телефонували своїм коханим в Долину, Хуст і називали їх Михасиками або Миросиками — мені це різало вуха, я була переконана, що про свої почуття не можна говорити українською... Тепер я говорю винятково українською. І не тому, що не шаную російської культури. Мене бентежить, що мільйони людей спілкуються російською і просувають її в світі, і дуже мало хто толерує і просуває українську. Я б сказала, що російська для мене рідна, а українська — вивчена, яка була колись чужою. Та не думаю, що я будь­коли знову перейду на російську.

Отець Костянтин Пантелей,
керівник відділу Української греко­католицької церкви із душпастирства у пенітенціарній системі України:

— Я виріс у Києві, навчався в російській школі. З війська повернувся в 1989­му. В Україні тоді відбувалися знакові події. Відро­джувалася церква, було перепоховано Олексу Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса. Для мене мова спілкування стала принциповою. Нам слід було виживати, зберегти атрибути нашого буття. На початку 1990­х мені закидали, що я «з Канади», мовляв, у Києві так ніхто українською не говорить. Це мене ображало. Утім сьогодні українська мова вже не є приниженою, як колись. Усе частіше спостерігаємо, як батьки спілкуються російською, а дитина з ними — українською.

Олексій Власов,
свого часу виконавчий директор відомого літературного конкурсу «Коронація слова» (2006—2011):

— Моє коріння — 50 на 50 російське й українське. Мій дід із боку батька походить із Росії, з Тамбовщини, де були потужні повстання проти радянської влади. У родині я спілкувався переважно російською. В університеті я чітко усвідомив, що думаю російською. В другому університеті навчався українською — мав перекладати сам собі постійно. А потім «автоматично» перейшов на українську. Це був свідомий вибір у 2004 році. Для того щоб перейти на українську, потрібно більше, ніж знання і вольове рішення. У моїй ситуації це був ще й потужний емоційний поштовх і логічний висновок. Так, ніби пазли всі зiбралися і стали на своє місце. Коли чітко зрозумів, чим є для мене земля, з якої походжу. Якщо це Україна, то добре і співзвучно, коли ти себе ідентифікуєш із нею.

Джерело: Україна молода