Існування та боротьба Української Народної Республіки та Білоруської Народної Республіки, які хоч і зазнали поразки від загарбників червоної Росії, стало однією з головних причин створення більшовиками їх радянських альтернатив. Це дозволило, нехай і у спотвореній формі, отримати українцям і білорусам певну ерзац-державність.

У 1920-х роках комуністичний режим змушений був надати офіційний статус білоруській мові і культурі в рамках радянської політики коренізації у створеній маріонетковій Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці. Проте, ця політика, яка закінчилася на початку 1930-х років, супроводжувалися інтенсивною русифікацією і терором щодо білоруських культурних і соціальних еліт.

Якщо піком політичних репресій в Україні був Голодомор-геноцид 1932-1933 років, то для невеликої Білорусі справжньою катастрофою став «Великий терор» 1937-1938 років, який продовжувався до нападу нацистської Німеччини на СРСР в 1941 році під час Другої світової війни. Масштаби розстрілів історики не можуть достеменно визначити через засекреченість документів репресивних органів СРСР в архівах сучасної Білорусі.

Водночас вже наявні підрахунки та оцінки білоруськими та зарубіжними дослідниками змушують жахнутися жорстокості комуністичного режиму.

Найвідомішим із 8-ми місць поховання жертв радянських репресій в республіці є Куропати. Це лісовий масив на північній околиці Мінська, де були виявлені масові поховання людей, розстріляних НКВС СРСР упродовж 1937–1941 років. За різними оцінками, їх кількість може становити: від до 7 тисяч осіб і до не менше 30 тисяч осіб згідно розрахунків колишніх Генеральних прокурорів БРСР; до 100 тисяч осіб — довідник «Беларусь»; від 102 до 250 тисяч осіб — стаття Зенона Позняка в газеті «Літаратура і мастацтва»; 250 тисяч осіб — професор Вроцлавського університету Здзислав Вінницький; британський історик Норман Дейвіс не виключає ще більше число жертв.

У цей час багато білоруських політичних та культурних організації продовжували свою діяльність в Польщі на території Західної Білорусі. Білоруські національні діячі, такі як Броніслав Тарашкевич, були обрані членами польського парламенту.

Проте, найголовніше, що уряд Білоруської Народної республіки продовжував діяти в еміграції.

Народна Рада БНР, яка змінила свою назву на Рада БНР, продовжила діяльність в еміграції. У 1920 – 1923 роках вона знаходилася в Ковно на території Литовської Республіки. Влада БНР у вигнанні та уряд Литви підписали договір про взаємне визнання і зберігали тісні зв'язки.

Рада БНР засудила Ризький мирний договір та розділ Білорусі, допомагала антипольським партизанам, які діяли на білоруських землях у складі Польщі. Вона виступила з підтримкою Слуцького Збройного Чину — Слуцького збройного повстання проти більшовиків у листопаді-грудні 1920 року. У 1923 році Президія Ради переїхала до Праги з Ковно (Каунас, Литва) через суперечності, що виникли в зв'язку з територіальними поступками Литовській Республіці.

У Чехо-Словаччині білоруська еміграційна влада посилила роботу з міжнародного визнання БНР. Контактувала з Лігою Націй та урядами західних країн, робила спробу включити білоруське питання у порядок денний Генуезької конференції і виступати на ній від імені Білоруської Республіки.

Для розвитку міжкультурних взаємовідносин діаспор у міжвоєнний період важливу роль відіграв Чесько-український комітет допомоги українським і білоруським студентам у Празі, який активно діяв упродовж 1921–1929 рр. Зусиллями Ради БНР в Чехо-Словаччині були встановлені стипендії для навчання білоруських студентів.

У 1923 році СРСР оголосив про амністію противників радянської влади, політика коренізації і НЕП спровокували оманливі надії серед частини білоруської еміграції, породили прорадянські настрої. Це призвело до чергового розколу в складі Ради БНР.

У 1925 році в Берліні відбулася Друга Всебілоруська конференція, на якій Олександр Цвікевіч і його прихильники визнали Мінськ єдиним центром білоруського відродження. Після цього Цвікевіч з сім'єю повернувся в БРСР. Він був двічі репресований. Один раз в 1930 році у справі «Спілки визволення Білорусі». Другий — 17 січня 1937 року. За два тижні його розстріляли в Мінську. Подібна доля спіткала всіх колишніх членів Ради, які повірили в амністію і повернулися на Батьківщину, щоб працювати на благо Білорусі.

У 1928 році після смерті Петра Кречевского в Празі старшиною Ради БНР став Василь Захарко. Однак в 1930-ті роки Рада БНР практично припиняє свою активну діяльність. Тільки в 1939 році Захарко передав ноту протесту президенту Литовської Республіки в зв'язку включенням м.Вільно до складу Литви. Перед своєю смертю Захарко передає пост старшини Ради Миколі Абрамчику.

Варто відмітити українсько-білоруську співпрацю в еміграції у цей період. Сучасні дослідники прийшли до такого висновку: «Вплив найактивнішої української еміграції на білорусів зарубіжжя має принципове значення для формування білоруської діаспори, що відбувалося у міжвоєнний час. Саме у цей період триває процес оформлення білоруських політичних партій та громадських об’єднань зарубіжжя, створюються періодичні видання та культурні осередки. […] Саме українці зарубіжжя нерідко стимулювали активність білоруської громади, політизували її, ініціювали громадські почини та політичні акції».

Отже, в 1920-ті – 1930-ті роки білоруський національний рух, незважаючи на поразки та втрати, продовжив свою боротьбу, зробив внесок у підготовку майбутнього відновлення державної незалежності.