28 жовтня в Україні відзначатиметься 70-а річниця вигнання з України нацистських загарбників та їх союзників. Ця важлива історична подія в житті українського народу пов’язана з подіями найбільшої трагедії в історії людства – Другої світової війни. Вважається, що саме в цей день у 1944 році було покладено край поневоленню нашої землі нацистами та злодіянням, які вони чинили в часи окупації. Завдяки рішучим наступальним діям Червоної армії, передусім чотирьох Українських фронтів, які до 40-50% складалися з українців, а також представників десятків інших народів багатонаціональної країни, за сприяння бойової діяльності сил опору на окупованих землях, територію України було повністю очищено від загарбників. Вигнання ворога з української землі тривало понад 22 місяці і було здобуте ціною мільйонів життів воїнів-визволителів і цивільних громадян. Звільнення території України від нацистів мало велике історичне значення для подальшої долі українського народу, проте воно не стало для нього справжнім визволенням, здобуттям свободи і незалежності.

Це свято офіційно встановлене Указом Президента України Віктора Ющенка від 20 жовтня 2009 року «з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні». Воно спрямоване на всенародне прославляння воїнів-переможців, вшанування пам’яті про мільйони полеглих за звільнення української землі представників всіх національностей, співвітчизників, загиблих на окупованій території, в концтаборах, на примусових роботах у Третьому Рейху та окупованій Європі.

Насамперед, зазначимо, що на українські землі війна прийшла не у 1941 році, як подавалося радянською пропагандою, а значно раніше – у вересні 1939 року. Окремі вітчизняні історики наполягають на тому, що вона увійшла у наш дім ще за півроку до цього – в березні, коли угорські війська придушили Карпатську Україну. Такий погляд, безумовно, має право на існування. Водночас, загальновизнано, що Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Саме тоді внаслідок нападу нацистської Німеччини та її союзника Словаччини на Польщу західноукраїнські землі стали театром воєнних дій. А 17 вересня, ще за довоєнною домовленістю з Німеччиною («пакт Молотова – Ріббентропа»), у конфлікт вступив Радянський Союз, окупувавши території східної Польщі. Восени того ж року західноукраїнські і західнобілоруські землі увійшли до складу СРСР. У 1940 році до СРСР були приєднані території Бессарабії та Північної Буковини, що у міжвоєнний період належали королівській Румунії.

Після окупації значної частини Західної і Південної Європи, реалізуючи свої подальші імперські наміри, нацистська Німеччина 22 червня 1941 року здійснила напад на СРСР. Відразу ж територія України стала ареною запеклої збройної боротьби між вермахтом і його союзниками (арміями Італії, Угорщини, Румунії, Словаччини) – з одного боку, та Червоною армією – з іншого. Але окремі спроби дати гідну відсіч агресору і героїчна оборона деяких міст і районів, зокрема битва під Дубно, оборона Одеси, Києва, Севастополя, перекреслювалися прорахунками командування, браком забезпечення, втратою керованості, панікою і, як наслідок, нищівними поразками, неорганізованим, а то й безладним відступом. Внаслідок низки об’єктивних і суб’єктивних чинників армії й цілі фронти потрапляли у численні «котли» з подальшим розгром військ і здачею у полон. Найбільшим із них став «київський котел», де ворогом було знищено і взято у полон понад 600 тис. воїнів РСЧА. Все це призводило до величезних втрат особового складу, знекровлення армії, залишення ворогу великої території, сотень міст і десятків тисяч сіл із населенням, промисловими підприємствами, інфраструктурою. До кінця 1941 року майже вся територія Української РСР була окупована ворогом. Водночас, саме відчайдушний спротив радянських військ на території України в 1941 році спричинив фактичний зрив планів гітлерівського «бліцкригу», давши можливість залучити стратегічні резерви й організувати міцну оборону та перейти у контрнаступ під Москвою.

Загалом воєнні дії на території України тривали понад 40 місяців – з 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. Україна мала стратегічне значення у планах сторін, а тому перебувала в епіцентрі воєнних дій. Видатний український кінорежисер Олександр Довженко, перебуваючи на Південно-Західному фронті, записав у щоденнику, що з Україною пов’язано «добру половину всієї світової війни». У 1941–1944 роках тут зосереджувались ударні формування агресора – від половини до 70% загальної кількості дивізій вермахту та армій їх союзників. Так, наприкінці 1943 року вони налічували 40% піхотних і 72% танкових сил.

Перші спроби звільнення окремих районів України від окупантів відбулися ще наприкінці 1941 – на початку 1942 року, коли Червоною армією було проведено Керченсько-Феодосійську десантну операцію та наступальну операцію на Харківському напрямі (Барвінково-Лозовська операція). Пізніше, у травні 1942 року було здійснено вкрай невдалі спроби нових наступів на Кримському півострові та під Харковом (остання відома як «харківська катастрофа 1942 року»). Їх наслідком стали нищівні поразки та відступ військ аж до Волги, повна втрата території України у другій половині липня 1942 року. Проте мільйони українців продовжували боротьбу з ворогом у лавах Червоної армії, в партизанських загонах і підпіллі, на оборонному виробництві в тилу. До спротиву нацистським окупантам були залучені й сотні тисяч українців через зв’язок із підпіллям ОУН та Українською повстанською армією. Український народ боровся за збереження своєї Батьківщини та існування як етносу.

Наступна хвиля наступу радянських військ на території України відбулася наприкінці 1942 – на початку 1943 року в розвиток успіху під Сталінградом. У результаті проведених операцій було звільнено частину Східної України разом з містом Харків, однак уже в середині березня внаслідок контрнаступу противника більшу частину звільнених міст довелося залишити.

Свого апогею битва за Україну досягла з осені 1943 до весни 1944 року. У цей період на українському театрі воєнних дій було зосереджено переважну частину сил діючої Червоної армії – 42% стрілецьких та 80% танкових і механізованих з’єднань. З осені 1943 року на території України діяли шість фронтів (чотири з них у жовтні 1943 року отримали назви Українських – 1-го, 2-го, 3-го і 4-го), Чорноморський флот і три військові флотилії. Майже половину їх особового складу становили українці і представники інших народів, призвані з УРСР, що зумовлювалося поповненням військ фронтів за рахунок майже «поголовної» мобілізації чоловіків на територіях, звільнених від окупантів. Багато таких непідготовлених і не забезпечених зброєю «призовників» (т.зв. «чорносвитників» або «сірих піджаків») гинули у перших же боях. Водночас, наступу діючої армії, особливо в північних і центральних районах України, сприяли активні дії партизанських загонів сил Опору.

Вигнання ворога з української землі тривало понад 22 місяці. Загалом, у ході звільнення території України, упродовж січня 1943 – жовтня 1944 років, на території країни радянські війська провели 15 наступальних операцій, з них 11 стратегічних і 4 самостійні фронтові. Влітку 1943 року розпочалося остаточне звільнення території України від ворога. В результаті здійснення Бєлгородсько-Харківської і Донбаської стратегічних операцій Червона армія оволоділа важливими промисловими районами, звільнила десятки міст України. Успішною і водночас вкрай важкою видалася грандіозна битва за Дніпро – серія з кількох стратегічних операцій з визволення Лівобережної України та подолання великої водної перешкоди – річки Дніпро, що тривала з серпня по грудень 1943 року. Дніпровсько-Карпатська стратегічна операція, проведена на Правобережжі чотирма Українськими фронтами, які налічували майже 2,5 млн. військовиків, у період з кінця грудня 1943 року до квітня 1944 року, стала найбільшою за розмахом і залученими силами стратегічною операцією Другої світової війни. У травні 1944 року наступаючі радянські війська очистили від ворога Крим. Не менш завзятою була боротьба у липні – серпні під час Львівсько-Сандомирської операції.

Вважається, що звільнення України завершилося в ході проведення Карпатсько-Ужгородської фронтової наступальної операції (частина Східно-Карпатської стратегічної операції), що почалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, а 28 жовтня взяттям міста і залізничного вузла Чоп радянські війська завершили вигнання ворога з території України в її нинішніх кордонах. Проте, останнє твердження є не зовсім коректним, а офіційна дата (28 жовтня) не повною мірою відповідає дійсним реаліям, адже бої за окремі населенні пункти Закарпатської України тривали і в листопаді 1944 року. Так, згадане місто Чоп остаточно було здобуто військами 4-го Українського фронту лише 23 листопада.

У боях за Україну в 1943–1944 роках з обох сторін брали участь понад 6 млн. солдатів і офіцерів, використовувалися 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Загальні втрати Червоної армії загиблими і пораненими під час звільнення України у 1943–1944 роках склали 3,5 млн. осіб. Відзначимо, що втрати військ, як і жертви серед цивільного населення, могли бути значно меншими. Однак Сталін та його оточення не переймалися збереженням життя людей, для них важливою була перемога за будь-яку ціну.
Нагадаємо, що у Другій світовій війні 1939–1945 років прямі людські втрати України були найвищими серед інших сучасних країн і становили від 8,5 до 9 мільйонів осіб, причому втрати на фронтах і серед військовополонених (понад 4 млн. осіб) співставні з кількістю жертв серед цивільного населення.

Війна спричинила колосальні руйнування. На території України їх зазнали понад 700 міст і 28 тисяч сіл. Понад 670 населених пунктів було свідомо знищено окупантами внаслідок каральних акцій. Так, у містечку Корюківка в березні 1943 року карателями було знищено і спалено майже 7 тис. жителів. Ця трагедія стала найбільш масштабним серед подібних злочином нацистів у в роки війни. Внаслідок бойових дій і спричинених ними руйнувань без даху над головою залишилися близько 10 мільйонів людей. Мільйони військових і цивільних були скалічені й поранені, мільйони жінок стали удовами, а мільйони дітей – повними сиротами чи напівсиротами.

У роки війни повністю або частково було знищено понад 16 тисяч промислових підприємств. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто понад третину національного багатства республіки, безпосередні втрати – 250 млрд. крб., або майже 42% втрат колишнього СРСР.

Водночас, ми повинні пам’ятати, що український вимір Другої світової війни не обмежується участю українців у війні на боці СРСР. Крім того, Друга світова війна для України також не обмежувалась тільки європейським театром воєнних дій: українці брали участь у воєнних діях в складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції (американської, канадської та інших).

Український народ своєю участю у боротьбі з окупантами на фронтах і на зайнятій ворогом території, а також своєю звитяжною працею в тилу разом з іншими народами світу зробив великий внесок у перемогу над нацизмом. Позитивним наслідком війни можна вважати об’єднання українських земель в рамках одного, хоча й несамостійного, державного утворення – УРСР.

Підготував Ростислав Пилявець,
провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті,
кандидат історичних наук, доцент,
полковник запасу Збройних сил України