Як держава має комунікувати з людьми на окупованих територіях
2014 року майже 4 мільйони громадян України опинилися в окупації. Частина виїхали на вільну територію України, хтось - до Європи, а дехто й до московії. Ті, хто з різних причин залишилися, піддавались промиванню мізків . Окупанти формували для них образ України як ворога, а не матінки.
З 24 лютого цього року знову величезна кількість людей потрапили в окупацію. Це і Херсонщина, і частково Запоріжчина, Луганщина, Донеччина, Харківщина. За моїми попередніми підрахунками, - більше 5 мільйонів. Частина з них є колаборантами і ворогами України. Частина піддалися впливам рашистської пропаганди, але остаточно не втрачені для України. І є багато патріотів, які люблять, чекають і борються за Україну.
Проблема в тому, що чітких, налагоджених каналів спілкування і способів взаємодії з цими людьми немає.
Перше завдання української влади – і я про це наголошую з 2015 року – прийняти Закон про колаборацію. Він критично потрібен. Бо є багато нюансів. Наприклад, на мій погляд, не всі вчителі є колаборантами. Учитель, який викладає математику, не пропагує «рускій мір» і не отримав громадянство московії, а просто виживає на окупованій території, навряд чи є колаборантом. Але той, хто викладає московитську мову або збочену історію чи ту ж математику і виступає за «рускій мір» - є колаборантом. Грань крихка, але її потрібно проводити. Щоб громадяни України чітко усвідомлювали оцю межу, червону лінію: «так, я врятую своє життя, нагодую свою родину, але грані не перейду». Це дуже важливо. Особливо для тих, хто не повністю втрачений для України.
Що робити? Як діяти громадянину України, який потрапив в окупацію? Має бути виписана модель і алгоритм поведінки цих людей.
Наступне питання. Я неодноразово наголошував, що у кожній громаді ( і на «староокупованих», і на «новоокупованих» територіях) повинна бути створена воєнна адміністрація, яка має перебувати на підконтрольній Україні території. Це забезпечить комунікацію між людьми в окупації та українською владою.
Мені пишуть учителі з Генічеська: «Ми не зрадили Україну. Але ми не можемо виїхати. Як нам отримувати зарплату? На що жити? Як діяти?». З ними ніхто не контактує. Вони не розуміють, що робити.
Тому ключове завдання органів виконавчої влади - розробляти моделі й алгоритми поведінки людей в окупації. А прийняття Закону про колаборацію – це профілактика недопущення великої кількості зрадників.
Якщо МінТОТ сформує політику комунікації з громадянами України на окупованих територіях, президент створить і призначить Воєнні адміністрації в територіальних громадах, розпише їм алгоритми і моделі комунікацій, то тоді - ми виконаємо важливі завдання: встановимо комунікацію з людьми на окупованих територіях; виявимо колаборантів; коли звільнимо окуповані території, перевірені люди прийдуть на посади і почнуть реалізовувати державну політику України.
Тобто завдання триєдине: комунікація, виявлення колаборантів та впровадження держполітики.
Люди й обирають владу для того, щоб вона вказувала напрямок дій, доносила і створювала можливості. Тоді голови воєнних адміністрацій не будуть лише коментаторами дій військових, а будуть дбати про людей і створювати можливості. Оце і називається державна політика з відомим гаслом «почую кожного».
На фото - звільнення селища Циркуни на Харківщині, коли місцеві жителі зі сльозами на очах зустрічали українських захисників, які вибороли право жити у вільній Україні.
Павло Жебрівський
З 24 лютого цього року знову величезна кількість людей потрапили в окупацію. Це і Херсонщина, і частково Запоріжчина, Луганщина, Донеччина, Харківщина. За моїми попередніми підрахунками, - більше 5 мільйонів. Частина з них є колаборантами і ворогами України. Частина піддалися впливам рашистської пропаганди, але остаточно не втрачені для України. І є багато патріотів, які люблять, чекають і борються за Україну.
Проблема в тому, що чітких, налагоджених каналів спілкування і способів взаємодії з цими людьми немає.
Перше завдання української влади – і я про це наголошую з 2015 року – прийняти Закон про колаборацію. Він критично потрібен. Бо є багато нюансів. Наприклад, на мій погляд, не всі вчителі є колаборантами. Учитель, який викладає математику, не пропагує «рускій мір» і не отримав громадянство московії, а просто виживає на окупованій території, навряд чи є колаборантом. Але той, хто викладає московитську мову або збочену історію чи ту ж математику і виступає за «рускій мір» - є колаборантом. Грань крихка, але її потрібно проводити. Щоб громадяни України чітко усвідомлювали оцю межу, червону лінію: «так, я врятую своє життя, нагодую свою родину, але грані не перейду». Це дуже важливо. Особливо для тих, хто не повністю втрачений для України.
Що робити? Як діяти громадянину України, який потрапив в окупацію? Має бути виписана модель і алгоритм поведінки цих людей.
Наступне питання. Я неодноразово наголошував, що у кожній громаді ( і на «староокупованих», і на «новоокупованих» територіях) повинна бути створена воєнна адміністрація, яка має перебувати на підконтрольній Україні території. Це забезпечить комунікацію між людьми в окупації та українською владою.
Мені пишуть учителі з Генічеська: «Ми не зрадили Україну. Але ми не можемо виїхати. Як нам отримувати зарплату? На що жити? Як діяти?». З ними ніхто не контактує. Вони не розуміють, що робити.
Тому ключове завдання органів виконавчої влади - розробляти моделі й алгоритми поведінки людей в окупації. А прийняття Закону про колаборацію – це профілактика недопущення великої кількості зрадників.
Якщо МінТОТ сформує політику комунікації з громадянами України на окупованих територіях, президент створить і призначить Воєнні адміністрації в територіальних громадах, розпише їм алгоритми і моделі комунікацій, то тоді - ми виконаємо важливі завдання: встановимо комунікацію з людьми на окупованих територіях; виявимо колаборантів; коли звільнимо окуповані території, перевірені люди прийдуть на посади і почнуть реалізовувати державну політику України.
Тобто завдання триєдине: комунікація, виявлення колаборантів та впровадження держполітики.
Люди й обирають владу для того, щоб вона вказувала напрямок дій, доносила і створювала можливості. Тоді голови воєнних адміністрацій не будуть лише коментаторами дій військових, а будуть дбати про людей і створювати можливості. Оце і називається державна політика з відомим гаслом «почую кожного».
На фото - звільнення селища Циркуни на Харківщині, коли місцеві жителі зі сльозами на очах зустрічали українських захисників, які вибороли право жити у вільній Україні.
Павло Жебрівський