Напередодні нового навчального року українську школу колотить з такою силою, як не колотило десь із початку 1990-их. Одна новація йде за іншою, змінюється все – від тривалості шкільної освіти до підручників з конкретних предметів. Летять шкереберть минулі напрацювання, вчителі та батьки не знають, за що їм спершу хапатися, а старшокласники чухають потилиці: невідомо, за якою системою їм доведеться складати випускні чи то тести, чи то іспити, і яким чином зараховуватимуть абітурієнтів до вишів.
Таку колотнечу, навіть учинену з найкращими намірами і задля швидких прогресивних змін, витримати нелегко – й педагогам, і школярам, і батькам, й управлінському апарату освіти. Що ж говорити, коли йдеться про речі, які, на думку цілої низки експертів та значної частини учительства, знаменують собою цілеспрямовану руйнацію здобутків часів незалежності та відкинення середньої школи на кілька десятиліть назад? Коли освітня галузь аврально перебудовується – без професійного та громадського обговорення за участю ЗМІ, без санкцій профільного комітету Верховної Ради, без залучення зарубіжних експертів, – на основі одного-єдиного принципу: робимо це, бо так вирішив сам ТАБАЧНИК?

«Новації»: вперед, до часів Брежнєва-Андропова
Поміж інших «новацій» в освітній галузі (точніше, повернення до старих часів) найзнаменнішою видається саме ця: тотальна публічна мовчанка вчителів із приводу того, що робиться впродовж останніх місяців. У кращому разі хтось із освітян висловлює обережні зауваження стосовно «окремих недоліків» реформаторської діяльності керівництва Міністерства освіти і науки. Все, мовляв, добре, але варто звернути увагу на от такі деталі...
Іншими словами, йдеться про повернення в учительське середовище норм часів Брежнєва-Андропова, коли ще перебудови з її бурхливими дискусіями бодай у межах «соціалістичного вибору» не було й на обрії. Є директивна вказівка «згори», розумна вона чи вщент дурна – виконуй без розмов. Це перша питома риса того часу. А друга – наскрізна ідеологізація шкільного навчання, підпорядкування його не глибинним суспільним інтересам, а партійним принципам. Ця риса минулого також наявна сьогодні.
А говорити на повен голос є про що. І найперше – про відмову України на законодавчому рівні від 12-річної шкільної освіти і про повернення до 11-річної. І це у той час, як у державах Європейського Союзу тривалість освіти у середній школі за останні десятиліття постійно зростала і коливається нині від 12-ти до 14-ти років, натомість 11-річка лишилася у Росії та Білорусі...
Аргументів на користь повернення до 11-річної школи прозвучало чимало, в тому числі і з вуст міністра освіти і науки Дмитра Табачника. Одним із головних з-поміж них був фінансовий: мовляв, ми не можемо впродовж року знайти 17 тисяч додаткових учительських ставок (навіть якби були наявні відповідні кадри), відсутні необхідні приміщення для занять, обладнання, шкільні автобуси для сільської місцевості тощо. Одне слово, зекономили державі кілька мільярдів гривень. І водночас... заходилися терміново писати нові підручники, розробляти програми, перелицьовувати весь освітній курс. Скільки це коштуватиме, ніхто, здається, не рахував. Та й навіщо?
Ну, а головний аргумент на користь 11-річної школи – ідеологічний. Мовляв, не потрібно нашим дітям 12 років протирати штани і спідниці. Хай або йдуть до університетів, або стають до роботи. А в дужках маємо головне – що тепер українська середня освіта буде кореспондуватися не з Європою, а з «Русобелією» – російсько-білоруською союзною державою.
Особливого цинізму цьому додає те, що значне число депутатів і чиновників, котрі повернули Україну до 11-річки, самі навчають своїх дітей та онуків у Європейському Союзі, і тамтешні тривалі терміни здобуття середньої освіти чомусь не деформують ніжну психіку нащадків владної верхівки...
А на додачу 11-річна середня школа фактично так і залишилася 12-річною. Адже трансформоване законодавство впроваджує обов’язкове дошкільне навчання на базі дитячих садків із 5-ти років. Тобто так чи інакше, а 12 років діти вчитимуться. Але не за європейськими взірцями, а за російськими.
І от тут уже починається взагалі повний цирк. В тому числі і з «економією коштів». Адже сьогодні в Україні лише 56% дошкільнят відвідують дитсадки, але все одно діючі дитячі садки переповнені. За даними очолюваного Дмитром Табачником міністерства, понад 106 тисяч дітей ще до початку «новацій» чекали на місця в дитсадочках. То де ж розсадити нових і нових п’ятилітніх українців? Де з ними проводити навчання, щоб його якість за умов шаленої тісноти не була нульова?
Ба більше: майже в усіх селах, навіть великих, і в цілій низці містечок сьогодні дитячі садки взагалі відсутні. Те, що було за минулих часів, давно вже перетворено чи то на офіси, чи то на житлові будинки. Тобто там ніяку державну освіту п’ятилітні дітлахи отримати не зможуть, тоді як програма першого класу буде розрахована на наявність у дітей певних знань. Правда, вже пропонують виділяти для п’ятилітніх дітей спеціально обладнані класи та кімнати відпочинку у звичайних школах. Але де взяти вільні приміщення у цих школах, коли ці навчальні заклади нерідко заповнені вщерть?
А на додачу, виявляється, у кожному дитсадку мають намір впровадити нові посади – соціолога та психолога. Справа гарна, вірна, тільки ж де притьмом набрати для цього фахівців і з яких коштів знайти оплату їхньої праці?
Звичайно, можна віддати дитину у приватні дошкільні заклади, тільки от за місяць там треба платити від $150 до $500...

Завдання: дезорганізація та деукраїнізація
Нововведення ідуть одне за одним – а підзаконних актів та інших документів, які б дозволяли проводити їх систематично, немає. Немає й підручників для 10-х класів. Щоправда, міністерство на чолі з Табачником стверджує, що вони є, тільки поки що в електронному вигляді, виходьте на відповідні сайти, роздруковуйте, а за кілька місяців будуть і паперові книжки. Але насправді міністерство дурить і вчителів, й учнів, і батьків: кожен, хто хоча б раз працював над підручником чи навчальним посібником за новою програмою, добре знає: матеріал мусить «устоятися», бути апробованим у кількох школах з різних регіонів країни, його мають обговорити колеги – і на це потрібно хоча б один учбовий рік. Усе інше – безвідповідальна авантюра.
Іншими словами, нових підручників насправді немає, а міністр Табачник проводить експеримент над усіма українськими десятикласниками: як вони, хоч щось знатимуть, а чи ні? Ну, а далі, очевидно, на черзі – експеримент над випускниками (адже нинішні 10-і класи, перетворившись за рік на 11-і, муситимуть пройти трьохрічну навчальну програму за два роки).
До цього слід додати такі «дрібнички», як вилучення з підручників історії (поки що тільки за 5-й клас) Помаранчевої революції, впевнене повернення сталінського терміну «Велика Вітчизняна війна» на місце Другої світової війни, фактичне перетворення курсу світової літератури на курс російської літератури тощо. Ну і, звичайно, зважмо на загальну русифікацію освітнього процесу, – межі цього явища стануть зрозумілі вже після початку нового навчального року.
Що Україна матиме в підсумку всіх цих нововведень? Поки що впевнено можна констатувати, по-перше, руйнацію більшості надбань педагогів та науковців останніх 20, а то й 25 років. По-друге, старші класи, чиї програми були заздалегідь розраховані на 12-річну школу, вже стали колективною жертвою «реформ» імені Табачника: їхню нормальну шкільну підготовку зірвано; хтось із учнів зуміє щось надолужити, більшість, очевидно, ні. По-третє, запровадження обов’язкової освіти з п’яти років ставить у заздалегідь програшну ситуацію тих дітей, хто не зуміє у нормальних умовах опанувати потрібний матеріал; вже сьогодні цим дітям визначена роль «відстаючих» та «неуспішних» учнів. І що важливо – значною мірою це будуть україномовні діти із сіл і містечок, яким у майбутньому шлях до вищої освіти та до будь-якої серйозної професійної кар’єри, за задумом творця «реформи», перекриватиметься майже автоматично. Ну, а інші діти в силу орієнтації гуманітарних дисциплін на «русский мир», очевидно, будуть покликані вливатися як нова робоча сила у лави будівничих «великої енергетичної імперії», а в разі потреби – й ставати потрібним їй «гарматним м’ясом»...
Винятком тут стануть хіба що нащадки верхівок суспільства, вивчені в платних дитсадках, елітарних школах в Україні й за кордоном та у кращих вишах Європи й світу. На них нововведення практично не подіють.
Все це не випадковість, не збіг обставин – свого пієтету до російського імперіалізму Дмитро Табачник ніколи не приховував. Кому конкретно він служить на посаді міністра освіти і науки України, руйнуючи національну школу й віддаляючи українців від Європи, – це вже питання не журналістики і навіть не політології, а більш спеціалізованих професій.

Сергій Грабовський
Джерело: Радіо Свобода