Якщо Туреччина заблокує вступ до НАТО Швеції та Фінляндії, чи відштовхне НАТО Туреччину?
Якщо Туреччина заблокує вступ до НАТО Швеції та Фінляндії, чи відштовхне НАТО Туреччину? - The Washington Post
Аналіз Джеймса Ставрідіса | Bloomberg.
Переклад Іван Приходько
Ми досягли одного з найважливіших моментів у семидесятирічній історії Організації Північноатлантичного договору: Швеція i Фінляндія збираються приєднатися до альянсу саме тоді, коли російська війна проти України досягає своєї першої річниці. Проте Туреччина — єдина з усіх членів — уповільнює цей життєво важливий шанс залучити Стокгольм і Гельсінкі. Настав час припинити ці намагання встановити односторонні завади і просто сказати «так». Турецька стриманість ініційована президентом Реджепом Таїпом Ердоганом є подарунком огидному, мерзенному військовому злочинцю, президенту росії Володимиру Путіну.
У 2009 році, коли я став верховним головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО, першою столицею, яку я відвідав, був не Лондон, незважаючи на те, що Сполучене Королівство є найбільшим прихильником наших спільних зусиль в Афганістані, крім США. Я також не вирішив поїхати до Парижа, Берліна, Риму, Мадрида — навіть до Афін, незважаючи на моє греко-американське походження. Першим місцем, куди я поїхав, була Анкара, Туреччина. Я хотів визнати все, що турки зробили для НАТО до і після розпаду Радянського Союзу.
Турки роками надавали війська, літаки та кораблі для кожної місії НАТО — Афганістану, миротворчої діяльності на Балканах, боротьби з піратством, кібербезпеки тощо. Під моїм командуванням вони забезпечили бойовий потенціал для інтервенції в Лівії 2011 року, чого інші головні союзники вирішили уникати. Кожного разу, коли я щось просив, вони одразу доставляли.
Ми стали добрими друзями з главою оборони Туреччини Ілкером Басбугом і міністром закордонних справ (а пізніше прем’єр-міністром) Ахметом Давутоглу. Я зустрічався з генералом Хулусі Акаром, який зараз є міністром оборони в Анкарі, і відвідав численні турецькі бази, що підтримують місії НАТО. І я кілька разів зустрічався з Ердоганом, який тоді був прем’єр-міністром. Він здався мені дуже твердою людиною, яка сповнена рішучості продовжувати будь-який курс дій, який він вважав правильним для своєї нації.
Туреччина займає таку контрпродуктивну позицію через те, що вона вважає підтримкою скандинавськими країнами терористичних груп серед курдської меншини Туреччини, зокрема їх відмову видати десятки курдів, яких розшукує уряд. Я можу це зрозуміти. Уряди всіх трьох країн повинні тісно консультуватися, щоб переконатися, що жодні дії членів альянсу не підривають внутрішню безпеку іншого члена. Але зокрема Швеція вже дала багато, багато поступок Туреччині під час процесу розширення.
Великим викликом для Альянсу є не тероризм: це безсовісне вторгнення Росії в Україну. Путін продовжує стежити за членом НАТО Естонією, яка має значну частину етнічних росіян. Він щоразу розповідає про свої «ядерні варіанти», прагнучи налякати Європу загалом і НАТО зокрема.
Саме це спонукало дві відомі своїм нейтралітетом країни подати заявку на членство в НАТО. Обидві воювали проти росії протягом довгих століть. Обидві залишалися (принаймні технічно) осторонь під час холодної війни, коли жорстока радянська диктатура загрожувала вільному світу. Те, що вони зараз вирішили відмовитися від свого нейтралітету, має дати певне уявлення про те, наскільки серйозно вони сприймають загрозу Путіна світовому порядку.
Швеція має високотехнологічну армію та виробляє винищувачі Saab Gripen п’ятого покоління, від яких я був у захваті під час їх участі в наших операціях над Лівією. Фіни, нація з населенням лише п’ять мільйонів, можуть за кілька тижнів вивести для участі в бойових діях сотні тисяч добре навчених і повністю оснащених наземних бойових сил. Ми хочемо, щоб вони були в нашій команді.
Невдовзі деякі члени НАТО почнуть запитувати: «Якщо це вибір між Швецією/Фінляндією та Туреччиною, можливо, нам варто розглянути наші варіанти». Це було б помилкою. Туреччина може похвалитися другою за чисельністю армією в НАТО, має важливі об’єкти, зокрема авіабазу Інджирлік, а в Ізмірі розміщує загальне сухопутне командування НАТО.
НАТО потребує, щоб Туреччина продовжувала бути активним і позитивним членом. Також потрібно додати Фінляндію та Швецію. Ніхто не хоче обирати між ними. Від Ердогана залежить, щоб цього не сталося.
Джеймс Ставрідіс – оглядач Bloomberg Opinion. Адмірал ВМС США у відставці, колишній верховний головнокомандувач НАТО та почесний декан Школи права та дипломатії Флетчера в Університеті Тафтса, він є віце-президентом із глобальних справ у Carlyle Group. Він є автором останньої книги «Ризикнути всім: дев’ять конфліктів і горнило рішення».
Агія Загребельська
Аналіз Джеймса Ставрідіса | Bloomberg.
Переклад Іван Приходько
Ми досягли одного з найважливіших моментів у семидесятирічній історії Організації Північноатлантичного договору: Швеція i Фінляндія збираються приєднатися до альянсу саме тоді, коли російська війна проти України досягає своєї першої річниці. Проте Туреччина — єдина з усіх членів — уповільнює цей життєво важливий шанс залучити Стокгольм і Гельсінкі. Настав час припинити ці намагання встановити односторонні завади і просто сказати «так». Турецька стриманість ініційована президентом Реджепом Таїпом Ердоганом є подарунком огидному, мерзенному військовому злочинцю, президенту росії Володимиру Путіну.
У 2009 році, коли я став верховним головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО, першою столицею, яку я відвідав, був не Лондон, незважаючи на те, що Сполучене Королівство є найбільшим прихильником наших спільних зусиль в Афганістані, крім США. Я також не вирішив поїхати до Парижа, Берліна, Риму, Мадрида — навіть до Афін, незважаючи на моє греко-американське походження. Першим місцем, куди я поїхав, була Анкара, Туреччина. Я хотів визнати все, що турки зробили для НАТО до і після розпаду Радянського Союзу.
Турки роками надавали війська, літаки та кораблі для кожної місії НАТО — Афганістану, миротворчої діяльності на Балканах, боротьби з піратством, кібербезпеки тощо. Під моїм командуванням вони забезпечили бойовий потенціал для інтервенції в Лівії 2011 року, чого інші головні союзники вирішили уникати. Кожного разу, коли я щось просив, вони одразу доставляли.
Ми стали добрими друзями з главою оборони Туреччини Ілкером Басбугом і міністром закордонних справ (а пізніше прем’єр-міністром) Ахметом Давутоглу. Я зустрічався з генералом Хулусі Акаром, який зараз є міністром оборони в Анкарі, і відвідав численні турецькі бази, що підтримують місії НАТО. І я кілька разів зустрічався з Ердоганом, який тоді був прем’єр-міністром. Він здався мені дуже твердою людиною, яка сповнена рішучості продовжувати будь-який курс дій, який він вважав правильним для своєї нації.
Туреччина займає таку контрпродуктивну позицію через те, що вона вважає підтримкою скандинавськими країнами терористичних груп серед курдської меншини Туреччини, зокрема їх відмову видати десятки курдів, яких розшукує уряд. Я можу це зрозуміти. Уряди всіх трьох країн повинні тісно консультуватися, щоб переконатися, що жодні дії членів альянсу не підривають внутрішню безпеку іншого члена. Але зокрема Швеція вже дала багато, багато поступок Туреччині під час процесу розширення.
Великим викликом для Альянсу є не тероризм: це безсовісне вторгнення Росії в Україну. Путін продовжує стежити за членом НАТО Естонією, яка має значну частину етнічних росіян. Він щоразу розповідає про свої «ядерні варіанти», прагнучи налякати Європу загалом і НАТО зокрема.
Саме це спонукало дві відомі своїм нейтралітетом країни подати заявку на членство в НАТО. Обидві воювали проти росії протягом довгих століть. Обидві залишалися (принаймні технічно) осторонь під час холодної війни, коли жорстока радянська диктатура загрожувала вільному світу. Те, що вони зараз вирішили відмовитися від свого нейтралітету, має дати певне уявлення про те, наскільки серйозно вони сприймають загрозу Путіна світовому порядку.
Швеція має високотехнологічну армію та виробляє винищувачі Saab Gripen п’ятого покоління, від яких я був у захваті під час їх участі в наших операціях над Лівією. Фіни, нація з населенням лише п’ять мільйонів, можуть за кілька тижнів вивести для участі в бойових діях сотні тисяч добре навчених і повністю оснащених наземних бойових сил. Ми хочемо, щоб вони були в нашій команді.
Невдовзі деякі члени НАТО почнуть запитувати: «Якщо це вибір між Швецією/Фінляндією та Туреччиною, можливо, нам варто розглянути наші варіанти». Це було б помилкою. Туреччина може похвалитися другою за чисельністю армією в НАТО, має важливі об’єкти, зокрема авіабазу Інджирлік, а в Ізмірі розміщує загальне сухопутне командування НАТО.
НАТО потребує, щоб Туреччина продовжувала бути активним і позитивним членом. Також потрібно додати Фінляндію та Швецію. Ніхто не хоче обирати між ними. Від Ердогана залежить, щоб цього не сталося.
Джеймс Ставрідіс – оглядач Bloomberg Opinion. Адмірал ВМС США у відставці, колишній верховний головнокомандувач НАТО та почесний декан Школи права та дипломатії Флетчера в Університеті Тафтса, він є віце-президентом із глобальних справ у Carlyle Group. Він є автором останньої книги «Ризикнути всім: дев’ять конфліктів і горнило рішення».
Агія Загребельська
Теґі:
