До Тараса
І.
Йдемо щороку до Тараса
Під березневий передзвін.
А ще й Десна не розлилася,
Не прилетіли журавлі.
В снігу дрімають первоцвіти,
І серце холодом взялось
Без теплих слів, новин привітних.
Невже нічого не збулось? –
Питаємо свого Поета.
А він всміхається, мовчить,
І в цьому мовчазному злеті
До нас звертається і вчить,
Як не зганьбити Землю, Мову,
Як випромінювать Добро…
Ходімо до Тараса знову,
Рівняймо крок, рівняймо крок.
ІІ.
Шевченко – це бездонна глибина,
В яку ніколи не впадем до дна,
Заглиблюючись у нові світи,
Ми будем йти, невпинно будем йти.
Шевченко – це незрима висота,
Яка до безкінечності зроста,
На крилах Слова манить у політ
Той піднебесний, той Шевченків світ.
Нам варто розгорнути «Кобзаря»,
Щоб у очах розвиднілась зоря,
Та вглиб і вгору прагнути невпинно,
Аби жила і квітла Україна.