Після анексії Криму слово "Росія" для жителів Східної Європи дедалі частіше стає синонімом слова "небезпека", попереджає політолог Іван Преображенський. Пише про це німецьке видання DW.

Майже рік минув від дня референдуму в Криму. Володимир Путін, згідно з російськими ЗМІ, пояснив , що повернення Криму до складу Росії в березні минулого року не було метою російського керівництва". Можливо, мета і правда була іншою. Та вже точно ніхто не збирався дискредитувати росіян в очах решти європейців. Тим не менш, результат вийшов саме таким.

Росіяни, вперед?
Березень 2014 року. Їду автомобілем з російськими номерами через польсько-білоруський кордон, виїжджаючи з Євросоюзу. Напередодні Володимир Путін ухвалив закони про прийняття Криму та Севастополя до складу Росії. На проходження контролю з польського боку пішло більше, ніж півтори години: прикордонники по черзі гортали паспорт, попросивши поставити машину між смугами. Втомившись від довгого очікування та розуміючи, що йдеться про просту демонстрацію зміни відношення до росіян, я, врешті-решт, показав посвідчення журналіста, і мене тут таки випустили з ЄС, практично кинувши паспорт у віконечко. Такою була перша, особисто мною пережита на території Євросоюзу, побутова демонстрація невдоволення, викликаного діями російської влади.

Наступного разу "реакцію на Крим" довелось спостерігати збоку. Натовп на святі в центрі Праги, травень. Російська туристка, яка до цього голосно анонсувала оточуючим, що спеціально заради цього дня приїхала з Москви, ніяк не може протиснутись у перший ряд. "Та що ж це таке, Крим віджали, а тут не пройдемо?" - досить голосно обурюється вона собі під ніс. І далі починає енергійно працювати ліктями, вигукуючи: "Росіяни, вперед!"

"Ні, російський назад - український вперед", - з сильним акцентом і без яскраво вираженої емоції, але російською промовляє двометровий чех, розвернувшись впівоберта до жінки, яка намагається його обійти. На відміну від вимог ЄС до Кремля повернути негайно Україні Крим, ця заява виглядає більш переконливою, так що жінка вимушена зупинитись.
Можна наводити десятки прикладів. То мікробіолог не запросить російського колегу в лабораторію ("Політичні обставини, сподіваюсь, ви мене зрозумієте" - каже він), то психологи відмовляються їхати на конгрес у Росію. "А, так ви з Росії? Я дуже люблю Росію! Та від вас стільки проблем!" - висловлює загальну думку європейських обивателів німець похилого віку - власник невеличкого готелю в Італії.

Про те, що відношення до росіян погіршується, свідчить і соціологія. В січні 2015 року 40 відсотків чехів заявили соціологам, що хотіли б рідше перетинатись з росіянами. Симпатизує росіянам тільки 19 відсотків. Ще рік тому ставлення було краще.

Старі образи
Втім, не варто обманюватись. В Центральній та Східній Європі, тобто в державах, котрі входили в склад Радянського Союзу, як прибалтійські республіки, або були членами Організації Варшавського договору (як Польща, нинішні Чехія, Словаччина і т.д) ставлення до росіян після падіння комуністичних правлячих режимів традиційно було складним. Не завжди негативне, та ще рідше зустрічалась відверта симпатія.

У тій же Празі в 1994 році в річницю "оксамитової революції" школярам із Москви дорослі з російського посольства не рекомендували ходити на Вацлавську площу, та й взагалі у центр міста. "Та ти ж ворог!" - репетував п’яний підліток із передмістя польської столиці Варшави, упізнавши в співрозмовникові за акцентом гостя з Росії.

Тим не менш, політичні еліти цих країн, за рідкісним винятком, намагались ставитись до Росії підкреслено нейтрально. Велетенський ринок для збуту товарів, великий діловий партнер і т.д. Саме їхнє ставлення після Криму й змінилось сильніше за все.

Дискусія звелася до нуля
Російська влада, починаючи від середини 1990-х, говорить про те, що європейська преса (та політики) ставляться до росіян упереджено. Та все ж раніше була дискусія між прихильниками об’єктивного погляду на Росію і тими, хто її відверто недолюблював. Зараз же - різка поляризація думок і жодної дискусії.

Є два-три "записних" любителі Криму. Проти них - більшість журналістів, котрі вважають, що в 2014 році Кремль перейшов межу, за якою жодне схвалення його дій вже неможливе. При цьому вони знають, що понад 80 відсотків росіян все одно підтримують Володимира Путіна. Тобто, виходить, більшість населення готова розділити з ним провину за Крим. А раз так, вважає дедалі більше журналістів і політиків на сході ЄС, то який сенс розділяти народ і владу, як робили це раніше, за традицією, що дісталась ще з радянського періоду?

І такої точки зору дотримуються сьогодні аж ніяк не тільки журналісти. "Що ви думаєте про Україну?" - запитує "рядова" масажистка російського туриста на європейському курорті.

Звісно, ті з росіян, хто шукає підтримки, завжди можуть згадати, як який-небудь болгарський торговець сувенірами або німецький таксист переконував їх, що "звичайні європейці" люблять російських лідерів навіть більше, ніж самі росіяни. Мовляв, "нам би такого як Путін". Та це - ілюзія. Такі міркування подібні до розмов про те, як добре було б повернути до життя "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка або не менш "залізну леді" Маргарет Тетчер, а то і Беніто Муссоліні.
Насправді дедалі східноєвропейських обивателів готові, схоже, погодитись з міністром закордонних справ Великої Британії Філіпом Хаммондом, який підкреслив, що "дії президента Путіна щодо незаконної анексії Криму, а сьогодні - використання російських військ для дестабілізації положення на сході України ґрунтовно підривають безпеку держав у Східній Європі". Так що нова залізна завіса сьогодні - це вже не страшилка, вигадана журналістами, а мрія багатьох європейських обивателів.

Іван Преображенський, політолог, постійний учасник німецько-російського форуму "Петербурзький діалог" та російсько-польського дискусійного клубу PL-RU.