Олександр Гаркавий – відомий співак і композитор. Його пісні «Мамина коса», «Нас весна не там зустріла», «Оберіг» свого часу співала вся країна. Музика з дитинства була для нього всім. Однак на вершині популярності він емігрував у Канаду для того, щоб стати… священиком.
Нещодавно Олександр Гаркавий побував на Волині. З цим краєм його пов’язує багато, тут живе рідня його дружини Ольги, і саме з Волині розпочався злет Гаркавого як професійного виконавця. Що ж змусило людину із чудовим голосом та популярністю обміняти мрію про музичну кар’єру на сан священика?
Як дався цей складний вибір? Про це ми вирішили поцікавитися у колишнього співака, а нині настоятеля собору Святої Покрови у Вінніпезі – столиці провінції Монітоба Канади – Олександра Гаркавого.
– Вибір дійсно був непростим, – розповідає Олександр Гаркавий. – Музикою я мріяв займатися з дитинства. У старших класах школи навіть став учасником свого першого музичного гурту «Грань». З хлопцями познайомилися у музичній школі. Кожен із нас там опановував гру на різних інструментах, а от зійшлися ми на гітарах. Коли вступив до Інституту інженерів водного господарства в Рівному, то теж став грати у студентському бенді, виступали тоді здебільшого на танцях.
Вже тоді Олександр Гаркавий остаточно зрозумів: професія інженера – не для нього.
– Одного разу у Рівне приїхала група з Миколаївської філармонії. Вони побачили наш виступ – і запросили на професійну сцену, – продовжує оповідь Олександр Гаркавий. – Довго не думав, покинув інститут і поїхав із ними. Ще з одним хлопцем з нашого бенду, який був таким же відчайдушним, як і я, там розпочали професійну концертну діяльність, але треба було йти до війська. Коли був призов, я саме гастролював. Подумав: раз пропущу, другий, але ж мене все одно будуть ловити. Не втікати ж мені до 27 років. Тож перевівся з Миколаївської філармонії у Рівненську, щоб додому ближче було, півроку там пропрацював та й пішов до війська.
Після армії, у 1979 році, Олександра Гаркавого запросили у гурт «Світязь» Волинської філармонії. Переїхав з Рівного до Луцька, й з тих пір почалося його сходження до музичного олімпу. Тоді гурт «Світязь» мав гучне ім’я, адже у ті роки у його складі виступали такі імениті зірки української естради, як Василь Зінкевич, Дмитро Гершензон, Анатолій Говорадло. Згодом Гаркавий отримав запрошення у Кримську філармонію, спробував свої сили й там, та повернувся у «Світязь». Робота у гурті тривала до 1989 року — коли стартував перший фестиваль “Червона рута”. На ньому Олександр Гаркавий став дипломантом. У 1990 році від «Світязя» відділився ретро-філіал у вигляді гурту «Світ» на чолі з Олександром та Ольгою Гаркавими. Виконував він і сольні пісні.
Його були раді бачити в кожній області України, організовували виступи й за кордоном. Бував у Америці, Канаді. Під час однієї із закордонних поїздок у Канаду Олександр Гаркавий познайомився із митрополитом Української православної церкви Канади Василієм.
– Він був дуже добрий до мене, – пригадує Олександр Гаркавий. – І ось одного разу у відвертій розмові він поставив мені просте і водночас складне запитання: «Олександре, що ти збираєшся далі робити зі своїм життям, не будеш же ти вічно роз'їжджати світами?» Запропонував спробувати себе на іншій, новій і не звіданій для мене, ниві: переїхати до Канади, закінчити семінарію і стати священиком. Мовляв нам треба священики, які не лише знають свою справу, але й культуру, традиції України, вміють гарно співати.
– Я думав над його пропози¬цією три роки. Але, врешті, після довгих вагань вирішив спробувати. 1993 року поїхав на шість місяців, аби зрозуміти, чи це заняття мені підходить. Програма, за якою навчався, була розрахована на чотири роки. Рік пробув у Канаді без родини. А тоді до мене переїхали дружина Ольга з сином Тарасом. Після закінчення семінарії я був висвячений у священики, а дружина пішла працювати у школу.
– Артист і священик хоч і професії за покликанням, але такі різні. І все ж вибір був зроблений на користь останньої. Це тому, що ви розібралися у собі? – запитую у співрозмовника.
Його відповідь трохи здивувала. Виявляється, бути церковнослужителем зовсім не означає, що потрібно забути про музику.
– Тоді без музики не уявляв свого життя, – констатує Олександр Гаркавий. – Все думав: як зможу відмовитися від того, заради чого покинув інститут? Люблю гітару, сцену — як бути без них? А тут вівтар, церква... Це ж настільки інше. Але справа в тому, що у Канаді ти маєш більше шансів знайти контакт із людьми, якщо вмієш робити ті речі, яких пересічний священик не робить. Багато ж молодих юнаків, які йдуть навчатися у семінарію у 18 – 19 років, не знають цього життя і практично нічого не вміють робити. У мене ж був певний багаж знань. У 35 років я тільки виїхав у Канаду. Мав уже за плечима чималий життєвий досвід, щось умів. У Канаді священику не забороняється займатися музикою, а навпаки, вітається. Це допомагає в організації релігійних свят у парафії.
Також в нашій церкві є дитячий табір. Ми з Ольгою виїжджали з дітьми шість років підряд у табір, і та гітара нам допомагала чудеса творити. Музика дала нам змогу достукатися до дитячих сердець, зблизитися з ними.
– Чи шкодуєте, що зробили такий життєвий вибір?
– І так, і ні, – вагається з остаточною відповіддю Гаркавий. – В кожній зміні є відкриття інших можливостей. І, навіть коли ти втрачаєш щось, щось велике, тобі відкриваються інші речі, можливо болючі, але ти ніколи не дізнався б про них, якби не відчув.
Сам феномен емігрантства. Як ти можеш його відчути, якщо цього не пережив? Не зможеш відчути біль тих людей, які сюди ще після війни попереїздили, які 50 років рідних не бачили. Я виїхав, і мені шкода того життя, яке я втратив тут. Але я знайшов щось інше і, перш за все, — церкву. Не думаю, що в Україні я б з тим життям, що було, до неї прийшов. Я ходив би повз цей собор, – показує рукою на кафедральний собор Святої Трійці у серці Луцька, – і, мабуть, ніколи б не зайшов. Що і було. Ми тут з музикантами у центрі завжди збиралися, али чи хоч хтось із нас зайшов туди? Ні! Ми хворіли питанням духовності на досить примітивному земному рівні. Бо пісня – це задушевність, але не духовність. Все це тримає тебе в площині навколо землі, а щоб відкрилося небо, і ти полетів, відчув, що ти частина всесвіту, життя вічного, — таких речей не осягнеш, поки до цього не будеш ставитися серйозно. А мені церква це все дала.
– Слава, визнання, овації, квіти – все це залишилося на Україні. У Канаду ж ви поїхали як звичайнісінький емігрант. Чи важко було адаптуватися до іншого життя у іншій країні?
– Це був болючий момент. Три роки себе до цього готував, але це все одно було не просто. Мені пощастило, що моїм другом був митрополит Василій. Він народжений на Буковині і, коли йому виповнилося три роки, родина виїхала в Канаду. Але мав серце щирого українця. Підтримка таких людей, як він, мені багато що дала. Також в мене у Канаді були знайомі, серед них диригент хору імені Олександра Кошиця Володимир Климків, який гостинно відкрив двері свого дому для моєї родини.
Пощастило, що в моєму оточенні були в основному канадці українського походження, в тому числі й вихідці з Волині. Тому не почувався таким відірваним від Батьківщини. На початках, коли навчався, жив при семінарії. Коли вже до мене переїхали дружина і син, парафія Святої Покрови – та, де я тепер настоятель, – нам дуже допомогла, надала житло. Триповерхова хата була призначена для їхнього священика, але він мав свою. Тож ми абсолютно безкоштовно прожили там рік. Згодом придбали своє житло. Ну а доля склалася так, що я у тій парафії став настоятелем.
– Як родина сприйняла те, що їм необхідно залишати Україну й переїздити до чужої країни?
– Дуже непросто. Моя дружина була тут, у Луцьку, телеведучою. Її впізнавали на вулицях. Вона мала визнання. Але знову ж таки: коли щось втрачаєш, то обов’язково й щось знаходиш. І в неї у Канаді відкрився дар, дар роботи із дітьми. Вона працює в українсько-англійській школі, викладає музичну грамоту, а також інші дисципліни. Син Тарас дуже боляче сприйняв необхідність переїзду. На той час йому було вже майже дванадцять років. Не хотів залишати школу, друзів, а особливо діда. Тепер він працює офіцером на митниці. Донька Катерина вже народилася у Канаді, знає українську, англійську, французьку. Навчається у школі.
Поділився Олександр Гаркавий і враженнями від сьогоднішнього Луцька.
– Дуже приємно чути рідну мову, – каже Гаркавий. – Люди тут спокійні, доброзичливі, не матюкаються, немає цього російського паразита. Це вже здобуток незалежності. Це говорить про те, що наше людське, українське, духовне, перемагає. Церкви відкриті, й це теж має свій вплив. За ці три роки, які я тут не був, Луцьк дуже змінився у позитивний бік.

Галина БАРАН
Фото автора
Джерело: Українське слово