Олександра Шулежко. Жіночі історії Другої світової
До 1968 року її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці Олександри Шулежко, яких вона рятувала в роки окупації, завжди тепло згадували свою другу маму.
ХТО РЯТУЄ ОДНЕ ЖИТТЯ, РЯТУЄ ЦІЛИЙ СВІТ
Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбівського району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.
У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з'явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці.
Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з'явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.
Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму.
Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу.
Зі статті Вікторії ЯРЕМЕНКО, працівниці Українського інституту національної пам'яті, «Жіночі долі у вирі Другої світової» у «Дзеркалі тижня» за 28 квітня цього року
ХТО РЯТУЄ ОДНЕ ЖИТТЯ, РЯТУЄ ЦІЛИЙ СВІТ
Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбівського району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.
У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з'явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці.
Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з'явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.
Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму.
Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу.
Зі статті Вікторії ЯРЕМЕНКО, працівниці Українського інституту національної пам'яті, «Жіночі долі у вирі Другої світової» у «Дзеркалі тижня» за 28 квітня цього року
Теґі:
