У Запоріжжі туристам показують Дніпрогес, острів Хортицю, акторів-козаків, краєзнавчий музей і фонтан на площі Маяковського — вони вважаються головними визначними пам’ятками індустріального міста. При цьому іноземні гості, проте як і багато хто з жителів області, навіть не здогадуються, що за 50 кілометрах від Запоріжжя, в районному центрі Василівка, стоїть справжній палацовий комплекс, побудований наприкінці XIX століття, — музей-заповідник «Садиба Попова».
Маючи в своєму розпорядженні подібну перлину архітектури, влада західноєвропейських країн здувала б з неї пилинки — адже старовинний замок може приносити великі гроші, варто лише побудувати поруч готель, магазини сувенірів, підвести хорошу дорогу, овіяти фортецю легендою, «оселивши» в ній привид, і налагодити туристичні потоки. Але сьогодні замок Попова щосили «чіпляється» за життя, але сили не рівні в боротьбі з місцевими бомжами й мешканцями, які розтаскують унікальні стіни по цеглині.

ТУТ ОБ’ЄДНАЛИ ЕЛЕМЕНТИ БАРОКО, РОМАНСЬКОГО Й ГОТИЧНОГО СТИЛІВ.
Син священика Василь Степанович Попов був зарахований на військову службу в серпні 1767 року, брав участь у походах проти Польщі та Туреччини. Він багато чого домігся в житті завдяки акуратності та гарному почерку — ці таланти старанного юнака помітив князь Долгорукий-Кримський і призначив його правителем своєю канцелярією.
Незабаром Попов став довіреною особою Григорія Потьомкіна, потім — таємним радником Катерини II, сенатором (при Павлові I), головою департаменту цивільних і духовних справ Державної ради (при Олександрі I). Оселитися він вирішив саме на кордоні Дикого поля і Великого лугу. Тут він заснував хутір із 40 полтавських і чернігівських кріпосних сімей, назвавши його своїм ім’ям.
Василь Попов вирішив затьмарити славу палацу князя Воронцова в Алупці, побудувавши свій архітектурний ансамбль. Створення комплексу почалося в 1864 р., а закінчилося лише через 20 років, у 1884 році. Споруди поєднували в собі елементи бароко, романського та готичного стилів. У центрі садиби стояв двоповерховий замок площею 42 на 45 метрів. Краї прямокутного палацового комплексу вінчали флігелі, в одному з яких жила прислуга, в другому — керівники, а в третьому були кімнати для гостей. Пізніше тут з’явилися оглядова вежа, стайня і господарські споруди.
Проекти «замкових» фантазій росіянина Миколи Бенуа і мелітопольського архітектора Олександра Аггеєнка втілювали в життя місцеві робітники з підручних матеріалів (у Попових був власний цегельний завод). Вапно для будівництва в котлованах гасили протягом семи років, цемент замішували на яєчних жовтках, а стіни зводили тільки в похмуру погоду, причому в день належало викласти лише три-чотири ряди цеглин, щоб вони міцніше трималися.
Саме тому укладання цегли в замку Попова — унікальне, таких ідеальних, з технічної точки зору, стін немає більше ніде. Дивно, але через майже півтора століття цемент, що скріплює палац, зберіг незвичайний кремовий колір.

НАД ЗАМКОМ ПОГЛУМИЛАСЯ РАДЯНСЬКА ВЛАДА.
Під час революції Юрій Попов поспіхом вивіз із фортеці лише найцінніші предмети. Те, що залишилося, було розкрадено й спалено представниками радянської влади — місцевими маргіналами та алкоголіками. Старожили згадують, як у дворі замку палало багаття зі старовинних картин, книг та меблів, трощилися унікальні скульптури.
Комсомольці хотіли танцювати, тому пишна василівська Петропавловська церква на хвилі боротьби з релігією була зруйнована, а на її місці побудували танцмайданчик. Основа архітектурного комплексу, капіталістичний палац, мозолив очі більшовикам до 1932 року — тоді було вирішено зняти дерев’яні балки поверхових перекриттів, мармурові сходи й спорудити з них Будинок культури.
Щоб ніхто не зміг докорити комуністів у знищенні пам’ятника архітектури, власті склали акт про те, що будівля нібито знаходиться в аварійному стані. Однак палац і не думав вмирати — «зруйновані від часу» стіни були настільки міцні, що навіть за допомогою тракторів їх не могли зруйнувати.
Тоді одну половину палацу на цеглини розтягли самі василівці, а другу — розібрали на протитанкові вали німці під час Другої світової війни. У пам’яті старожилів закарбувалася фраза, сказана кимось із керівництва окупантів: «Руйнування палацу не входило в наші плани, але якщо ви самі його не ціните, чому це повинні робити ми?»

МУЗЕЙ «ОБРІС» БЕЗЛІЧЧЮ ЛЕГЕНД.
Вирушаючи у Василівку, я очікувала, що побачу на місці палацового комплексу руїни, але, на щастя, помилилася — його «уламки» у вигляді декількох флігелів, оглядової вежі (шедевра світової архітектури) і стайні, створеної в північно-італійському стилі епохи Відродження, все ж залишилися жити і добре виглядають. Ще один привід для гордості — на пострадянському просторі є лише дві споруди, побудовані в дусі нордичної Італії: стайня замку Попова й російський Кремль, спроектований Миколою Бенуа.
Старовинні будівлі за роки свого існування незмінно обростають легендами. Тому, як і в кожному поважаючому себе замку, тут також є привид. Із розповідей екскурсовода музею-заповідника «Садиба Попова» Олени Панченко, в північному флігелі, де раніше жила прислуга, вночі чутно кроки й сумні зітхання. А випадкові перехожі часто бачили біля вікна силует немолодої жінки, яка зажурено дивилася на дорогу. Молода дівчина-парапсихолог, що гостювала в цих краях, постоявши в старій кімнаті, винесла «вердикт»: це безпечний привид...
Чесно кажучи, з нашою появою на стінах не проступили криваві написи «SOS!» (коли вони почнуть проступати крізь штукатурку — значить і привиду набридла байдужість місцевих чиновників до його будинку), не повіяв вітер і не пішов мороз по шкірі (ми лише помітили, що в кімнаті дуже несвіже повітря — флігель рідко відкривають). Показуючи будівлі палацового комплексу, що залишилися живими, Олена Панченко просила нас довго не стояти під їх стінами.
І справа не в тому, що вони можуть обвалитися. Якщо їх не будуть турбувати місцеві жителі, виколупуючи цеглини для курників, вони простоять ще не одне століття. Просто василівські «металошукачі» рік тому почали обривати рідні цинкові лусочки з дахів замкових веж. Коли будівлі почало заливати дощем зсередини, директор музею звернувся за допомогою до керівництва великого запорізького металургійного заводу.
До честі підприємства, воно відреагувало на прохання і закріпило на даху металеві листи власного виробництва. А через півроку «сучасний» метал почав опадати на голови туристів, у той час, як антикварні лусочки зриваються надто нелегко, на що не втомлюються скаржитися їхні розкрадачі.
Ще одне потенційно небезпечне місце музею-заповідника — вежа фортеці, все, що залишилося від прекрасного палацу. Під нею не дозволяють стояти, але ми заглянули всередину і побачили круті кам’яні гвинтові сходи. Вінчає вершину вежі масивна труба — це флагшток замку.
За часів Попових прапор з родовим гербом підіймали тоді, коли в палаці збиралося все сімейство його фундатора. Фундамент головного замку засипано будівельним сміттям — керівництво музею разом з експертами-архітекторами намагалося його відкопати, але тієї ж ночі сюди набігли місцеві шукачі скарбів і все перерили. Щоб врятувати старовинний підмурок, розкопки було припинено.

ДЛЯ РЕСТАВРАЦІЇ ПОТРІБНО 20 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ.
Директор музею-заповідника «Садиба Попова» Володимир Мєшков назвав суму, необхідну для реставрації всіх будівель палацового комплексу, — 18—20 мільйонів гривень (без відновлення головного замку). Як відомо, культура з місцевого бюджету фінансується за залишковим принципом. А для василівських чиновників замок Попова — судячи з їхньої уваги до історичної цінності, — абсолютно непотрібна споруда області.
«Палацовий комплекс уже довели до критичного стану, — сумно констатує директор музею, — коли досягнуто точки, після якої почнеться процес активного руйнування». З його слів, замок можна буде врятувати, якщо передати його на баланс області, забравши з рук влади Василівського району.
Володимир Мєшков із вдячністю відреагував на зусилля в цій благородній справі нинішнього керівництва Управління культури й туризму облдержадміністрації, адже їх попередники лише відмахувалися від відозв «докучливого» директора музею, заявляючи: «Який замок? Нам ось театр Щорса й концертний зал ім. Глинки треба ремонтувати!»
Звичайно, вищезазначені театр і концертний зал треба ремонтувати, але не ціною руйнування об’єкта національного значення. Або Президент, проїжджаючи проспектом, міг жахнутися, побачивши «обшарпаний» театр? Гадаю, нинішній глава держави, який цікавиться предметами старовини, набагато сильніше засмутився б, поглянувши на замок у провінційному містечку.
Для початку потрібен кошторис вартості робіт. На його складання, всупереч бездіяльності місцевих чиновників, міністерство архітектури виділило 500 тисяч гривень, але музей їх досі не отримав. Гідно охороняти споруди від василівських любителів антикваріату немає можливості — цей почесний обов’язок, за відсутності зайвих коштів у бюджеті, покладено на нечисленних співробітників музею.

Олена ГОЛОТА, фото Романа КУЗНЄЦОВА
Джерело: "День"