Про що забув сказати Пучдемон: 5 міфів про каталонську незалежність
Тема каталонського сепаратизму не сходить з перших шпальт щонайменше останніх два місяці. І зрозуміло чому: на кону стоїть єдність Іспанії та, без перебільшення, майбутнє ЄС.
Адже успішне від'єднання Каталонії може стати каталізатором подальшого дроблення як європейських держав, так і Євросоюзу в цілому.
Втім, аналіз каталонських розкладів призводить до дуже простого висновку: балом править популізм. Саме популізм штовхає каталонців "самовизначатися", а окремих іспанців – висловлюватися на підтримку негайного силового придушення демонстрацій.
Цей популізм тримається на кількох міфах: "Каталонія була державою, яку завоювали", "Каталонія годує Іспанію", "Майже все населення Каталонії виступає за незалежність".
Правда, знайома історія? Тим важливіше переконатися, що міфи тому і є міфами, бо не відповідають дійсності.
Міф №1
З точки зору "незалежників", війна XVIII сторіччя за іспанський престол призвела в тому числі до загарбання Каталонії Мадридом. Насправді ж це була баталія між правлячими в Європі династіями за корону Іспанії, але ніяк не війна суто Мадрида проти суто незалежності Каталонії.
Якщо дуже спрощено, то Бурбони хотіли приєднати до Франції Іспанію; цьому протистояв союз Англії та Австрії. Таким чином, Європа розділилися на два табори, і так вийшло, що Мадрид і Барселона опинилися в різних.
Важко сказати, хто переміг у війні в цілому, але престол у Мадриді дістався представнику династії Бурбонів Філіпу V, а Барселона залишилася частиною Іспанії.
Тому коректніше говорити не "Мадрид завоював Барселону", а "Барселона відійшла до Мадрида внаслідок глобальної боротьби за іспанський спадок", в якій сам Мадрид був швидше об’єктом. Погодьтеся, різниця суттєва.
Міф №2
Знайоме українцям твердження, мовляв, "Каталонія годує Іспанію". Прибічники незалежності стверджують, що "9% ВВП Каталонії забирає собі Мадрид", з чого випливає: "станемо самостійними – будемо багатші".
Не вдаючись в глибоке дослідження складних економічних процесів, зупинюся на трьох тезах. По-перше, загалом нормальною є практика пропорційних відрахувань: багатий платить більше, бідний – менше. По-друге, від економічної кризи 2008 року найбільше постраждала якраз Каталонія (зокрема, зовнішні інвестиції скоротилися майже на 60%, в той час як показник Іспанії загалом – мінус 37%). По-третє, "годувальником №1" в Іспанії все одно залишається Мадрид.
Безумовно, економічна звитяга Каталонії заслуговує на повагу, а регіон в цілому закономірно відносять до локомотивів економіки ЄС поруч з Ломбардією та Баден-Вюртембергом. Проте при цьому
провідники незалежної Каталонії випускають з уваги важливу деталь: членство в ЄС, якого вони точно не матимуть без Мадрида.
Збереження членства або швидке приєднання до Євросоюзу в разі від'єднання від Іспанії неможливе ані політично, ані юридично. І про це політики з оточення Пучдемона воліють зайвий раз не згадувати.
Станом на сьогодні вже понад 1500 компаній змінили юридичну реєстрацію з Барселони на Мадрид, Валенсію, Аліканте та інші регіони Іспанії. Це означає, що тепер їхні податки йдуть до бюджетів інших регіонів, але не Каталонії. Бізнес – прагматичний, він добре розуміє, що ніхто не вестиме справ з ніким не визнаним квазідержавним утворенням.
Варто лише згадати автомобільного гіганта Seat, який не планує залишати в Барселоні не те що штаб-квартиру, а й виробництво.
Невизнані "республіки", створені за "допомогою" РФ на сході України, не дадуть збрехати: торгувати з кимось, окрім як один з одним, у них поки не виходить.
Так, Каталонія не схожа на ОРДЛО. Проте її відокремлення від Іспанії всупереч волі Мадрида також означатиме розрив зв’язків як з іспанським бізнесом, так і з іншими країнами, насамперед – членами ЄС. Що призведе не до процвітання, а швидше до зубожіння регіону.
Міф №3
Конституція Іспанії 1978 року, на думку прибічників незалежності Каталонії, є "ворожою" до каталонців.
Це, м’яко кажучи, не зовсім правда. Простий порівняльний аналіз доводить, що ця Конституція є типовою для децентралізованих демократичних держав.
Зокрема, її стаття 2 визнає і гарантує право місцевих громад на автономію. Каталонці присутні в обох палатах парламенту Іспанії, не існує ніяких обмежень щодо їхньої участі в роботі інших державних органів. До речі, за основу Конституції Іспанії було взято Конституцію ФРН – також досить децентралізованої держави.
Більше того, Конституція Іспанії 1978 року була схвалена 91%, або 2,7 мільйона голосів самих каталонців на конституційному референдумі 6 грудня 1978 року. Майже як наш референдум 1 грудня 1991 року про визнання незалежності України з результатом в 92%. Багато хто здивується, але тоді підтримка Конституції Іспанії в Каталонії була найбільшою серед усіх регіонів країни.
Але, з позицій "незалежників", проходить 40 років – і Конституція раптом стає "ворожою". Дивно, чи не так?
Міф №4
"Іспанія є авторитарною державою", стверджують прихильники Пучдемона й компанії.
Погодьтеся, звучить трохи дивно, адже насправді Іспанія є сильною демократією з добре розвиненими відповідними інституціями та пануванням верховенства права. Іспанія є стороною практично усіх міжнародних договорів у сфері захисту прав людини, в тому числі тих, що можуть стосуватися прав національних меншин тощо.
На думку авторитетного видання The Economist, Іспанія має 8,3 бали "демократичності" з 10. Для порівняння, оцінка України – трохи більше 5.
Згідно з повідомленнями Human Rights Watch, за останній час не було зафіксовано жодних фактів утисків прав каталонців. Таким чином, тези на кшталт "Мадрид нас притісняє" авторства окремих каталонських політиків – об’єктивно помилкові.
Міф №5
Ну і нарешті – пункт про право нації на самовизначення. Мій, як юриста-міжнародника, улюблений.
Отже, прихильники незалежної Каталонії стверджують, що вони є народ і що вони мають право на незалежну державу. І знову помиляються, попри цитування Статуту ООН й інших міжнародних договорів.
По-перше, міжнародне право дійсно не заперечує право народу на самовизначення. Проте існує різниця між "не заперечує" і "дозволяє". А стверджувати, що міжнародне право однозначно дозволяє самовизначення народів у вигляді сецесії – виокремлення з держави в самостійну державу, точно некоректно.
По-друге, міжнародне право містить принцип територіальної цілісності й недоторканності кордонів. Це означає, що кожна держава вправі розраховувати на збереження її територіального вигляду в існуючому стані, байдуже, чи йдеться про загрозу зовнішньої інтервенції, чи внутрішньої сецесії. Уважний читач зверне увагу, що право на самовизначення вочевидь суперечить принципу територіальної цілісності. І це дійсно так: зазначені принципи перебувають у складній взаємодії, що потребує знання деяких нюансів.
Тому – по-третє: право на самовизначення остаточно було сформоване після завершення Другої світової війни на тлі – а хтось скаже, що й з метою, – деколонізації. Іншими словами, право на самовизначення мають насамперед поневолені, завойовані народи.
По-четверте,
право на самовизначення теоретично могло б виникнути за таких умов, як утиски з боку центральної влади, ненадання автономності, заборона мови, культури абощо.
Чи ще гірше – арешти, переслідування, етнічні чистки. Зокрема, подібне мало місце в Косові, де гинули люди.
Та чи є хоч якісь підстави для порівняння ситуації Каталонії і Косова? Яка мораль дозволяє говорити про право Каталонії на сецесію, показуючи пальцем на Балкани, які пройшли через трагедії Сребрениці й Кравіци?
Нарешті, по-п’яте, питання сецесії в межах держави повинне вирішуватися на державному, а не місцевому рівні. При цьому має враховуватися правовий статус регіону, зокрема наявність у нього автономії.
Гарний приклад виваженого й збалансованого підходу – референдум у Шотландії, коли громадянам дали право проголосувати за чи проти незалежності – але цьому передувала тривала кампанія "за" та "проти" від'єднання. І як наслідок, виборці вирішили лишитися у складі Сполученого Королівства.
Натомість референдум у Каталонії, проведений 1 жовтня, не може вважатися репрезентативним та законним. І це перш за все проблема політиків Каталонії, що вони не змогли домовитися з Мадридом щодо легального референдуму.
Віталій Власюк, юрист-міжнародник, "Європейська правда"
Адже успішне від'єднання Каталонії може стати каталізатором подальшого дроблення як європейських держав, так і Євросоюзу в цілому.
Втім, аналіз каталонських розкладів призводить до дуже простого висновку: балом править популізм. Саме популізм штовхає каталонців "самовизначатися", а окремих іспанців – висловлюватися на підтримку негайного силового придушення демонстрацій.
Цей популізм тримається на кількох міфах: "Каталонія була державою, яку завоювали", "Каталонія годує Іспанію", "Майже все населення Каталонії виступає за незалежність".
Правда, знайома історія? Тим важливіше переконатися, що міфи тому і є міфами, бо не відповідають дійсності.
Міф №1
З точки зору "незалежників", війна XVIII сторіччя за іспанський престол призвела в тому числі до загарбання Каталонії Мадридом. Насправді ж це була баталія між правлячими в Європі династіями за корону Іспанії, але ніяк не війна суто Мадрида проти суто незалежності Каталонії.
Якщо дуже спрощено, то Бурбони хотіли приєднати до Франції Іспанію; цьому протистояв союз Англії та Австрії. Таким чином, Європа розділилися на два табори, і так вийшло, що Мадрид і Барселона опинилися в різних.
Важко сказати, хто переміг у війні в цілому, але престол у Мадриді дістався представнику династії Бурбонів Філіпу V, а Барселона залишилася частиною Іспанії.
Тому коректніше говорити не "Мадрид завоював Барселону", а "Барселона відійшла до Мадрида внаслідок глобальної боротьби за іспанський спадок", в якій сам Мадрид був швидше об’єктом. Погодьтеся, різниця суттєва.
Міф №2
Знайоме українцям твердження, мовляв, "Каталонія годує Іспанію". Прибічники незалежності стверджують, що "9% ВВП Каталонії забирає собі Мадрид", з чого випливає: "станемо самостійними – будемо багатші".
Не вдаючись в глибоке дослідження складних економічних процесів, зупинюся на трьох тезах. По-перше, загалом нормальною є практика пропорційних відрахувань: багатий платить більше, бідний – менше. По-друге, від економічної кризи 2008 року найбільше постраждала якраз Каталонія (зокрема, зовнішні інвестиції скоротилися майже на 60%, в той час як показник Іспанії загалом – мінус 37%). По-третє, "годувальником №1" в Іспанії все одно залишається Мадрид.
Безумовно, економічна звитяга Каталонії заслуговує на повагу, а регіон в цілому закономірно відносять до локомотивів економіки ЄС поруч з Ломбардією та Баден-Вюртембергом. Проте при цьому
провідники незалежної Каталонії випускають з уваги важливу деталь: членство в ЄС, якого вони точно не матимуть без Мадрида.
Збереження членства або швидке приєднання до Євросоюзу в разі від'єднання від Іспанії неможливе ані політично, ані юридично. І про це політики з оточення Пучдемона воліють зайвий раз не згадувати.
Станом на сьогодні вже понад 1500 компаній змінили юридичну реєстрацію з Барселони на Мадрид, Валенсію, Аліканте та інші регіони Іспанії. Це означає, що тепер їхні податки йдуть до бюджетів інших регіонів, але не Каталонії. Бізнес – прагматичний, він добре розуміє, що ніхто не вестиме справ з ніким не визнаним квазідержавним утворенням.
Варто лише згадати автомобільного гіганта Seat, який не планує залишати в Барселоні не те що штаб-квартиру, а й виробництво.
Невизнані "республіки", створені за "допомогою" РФ на сході України, не дадуть збрехати: торгувати з кимось, окрім як один з одним, у них поки не виходить.
Так, Каталонія не схожа на ОРДЛО. Проте її відокремлення від Іспанії всупереч волі Мадрида також означатиме розрив зв’язків як з іспанським бізнесом, так і з іншими країнами, насамперед – членами ЄС. Що призведе не до процвітання, а швидше до зубожіння регіону.
Міф №3
Конституція Іспанії 1978 року, на думку прибічників незалежності Каталонії, є "ворожою" до каталонців.
Це, м’яко кажучи, не зовсім правда. Простий порівняльний аналіз доводить, що ця Конституція є типовою для децентралізованих демократичних держав.
Зокрема, її стаття 2 визнає і гарантує право місцевих громад на автономію. Каталонці присутні в обох палатах парламенту Іспанії, не існує ніяких обмежень щодо їхньої участі в роботі інших державних органів. До речі, за основу Конституції Іспанії було взято Конституцію ФРН – також досить децентралізованої держави.
Більше того, Конституція Іспанії 1978 року була схвалена 91%, або 2,7 мільйона голосів самих каталонців на конституційному референдумі 6 грудня 1978 року. Майже як наш референдум 1 грудня 1991 року про визнання незалежності України з результатом в 92%. Багато хто здивується, але тоді підтримка Конституції Іспанії в Каталонії була найбільшою серед усіх регіонів країни.
Але, з позицій "незалежників", проходить 40 років – і Конституція раптом стає "ворожою". Дивно, чи не так?
Міф №4
"Іспанія є авторитарною державою", стверджують прихильники Пучдемона й компанії.
Погодьтеся, звучить трохи дивно, адже насправді Іспанія є сильною демократією з добре розвиненими відповідними інституціями та пануванням верховенства права. Іспанія є стороною практично усіх міжнародних договорів у сфері захисту прав людини, в тому числі тих, що можуть стосуватися прав національних меншин тощо.
На думку авторитетного видання The Economist, Іспанія має 8,3 бали "демократичності" з 10. Для порівняння, оцінка України – трохи більше 5.
Згідно з повідомленнями Human Rights Watch, за останній час не було зафіксовано жодних фактів утисків прав каталонців. Таким чином, тези на кшталт "Мадрид нас притісняє" авторства окремих каталонських політиків – об’єктивно помилкові.
Міф №5
Ну і нарешті – пункт про право нації на самовизначення. Мій, як юриста-міжнародника, улюблений.
Отже, прихильники незалежної Каталонії стверджують, що вони є народ і що вони мають право на незалежну державу. І знову помиляються, попри цитування Статуту ООН й інших міжнародних договорів.
По-перше, міжнародне право дійсно не заперечує право народу на самовизначення. Проте існує різниця між "не заперечує" і "дозволяє". А стверджувати, що міжнародне право однозначно дозволяє самовизначення народів у вигляді сецесії – виокремлення з держави в самостійну державу, точно некоректно.
По-друге, міжнародне право містить принцип територіальної цілісності й недоторканності кордонів. Це означає, що кожна держава вправі розраховувати на збереження її територіального вигляду в існуючому стані, байдуже, чи йдеться про загрозу зовнішньої інтервенції, чи внутрішньої сецесії. Уважний читач зверне увагу, що право на самовизначення вочевидь суперечить принципу територіальної цілісності. І це дійсно так: зазначені принципи перебувають у складній взаємодії, що потребує знання деяких нюансів.
Тому – по-третє: право на самовизначення остаточно було сформоване після завершення Другої світової війни на тлі – а хтось скаже, що й з метою, – деколонізації. Іншими словами, право на самовизначення мають насамперед поневолені, завойовані народи.
По-четверте,
право на самовизначення теоретично могло б виникнути за таких умов, як утиски з боку центральної влади, ненадання автономності, заборона мови, культури абощо.
Чи ще гірше – арешти, переслідування, етнічні чистки. Зокрема, подібне мало місце в Косові, де гинули люди.
Та чи є хоч якісь підстави для порівняння ситуації Каталонії і Косова? Яка мораль дозволяє говорити про право Каталонії на сецесію, показуючи пальцем на Балкани, які пройшли через трагедії Сребрениці й Кравіци?
Нарешті, по-п’яте, питання сецесії в межах держави повинне вирішуватися на державному, а не місцевому рівні. При цьому має враховуватися правовий статус регіону, зокрема наявність у нього автономії.
Гарний приклад виваженого й збалансованого підходу – референдум у Шотландії, коли громадянам дали право проголосувати за чи проти незалежності – але цьому передувала тривала кампанія "за" та "проти" від'єднання. І як наслідок, виборці вирішили лишитися у складі Сполученого Королівства.
Натомість референдум у Каталонії, проведений 1 жовтня, не може вважатися репрезентативним та законним. І це перш за все проблема політиків Каталонії, що вони не змогли домовитися з Мадридом щодо легального референдуму.
Віталій Власюк, юрист-міжнародник, "Європейська правда"
Теґі:
