Радянське міфічне свято «23 лютого». Що святкували?
Історія Радянського Союзу густо пересипана міфами, власне, вона вся складається з суцільних міфів. Однак на загальному тлі особливо виділяється один із найбільш недолугих міфів, пов’язаний із датою створення більшовицької армії.
Для більшості людей, особливо старшого покоління, 23 лютого – день створення Червоної армії, день її перших перемог. За радянських часів громадянам СРСР з раннього шкільного віку вбивали в голови, що в цей пам’ятний день була створена Робітничо-селянська Червона армія, і що саме 23 лютого 1918 року вона героїчно розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом. Ідеологічна машина чітко відслідковувала, аби саме так писалось у всіх книжках, газетах, говорилось по радіо, показувалось по телевізору.
Доволі типовий уривок із тодішнього шкільного підручника історії (мовою оригіналу): «Социалистическая Родина в опасности!» – с таким тревожным призывом обратилась наша партия к народу в грозные февральские дни 1918 года, когда немецкий империализм начал наступление на Страну Советов. В трудных боях под Псковом и Нарвой молодая Красная армия получила свое первое боевое крещение и дала решительный отпор немецким оккупантам — кайзеровским войскам. В память об этом подвиге красноармейцев и краснофлотцев, в честь массовой мобилизации сил народа на защиту Отчизны 23 февраля ежегодно отмечается как день рождения Советской Армии и Военно-Морского флота».
Отже, перше бойове хрещення, рішуча відсіч і подвиг – не більше і не менше.
Між тим, жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і не могло бути. Прискіпливо переглянувши більшовицьку пресу тих днів, історики так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Натомість 23 і 24 лютого – це дні «безумовної» капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.
23 лютого 1918 року, саме в той день, коли зароджена в «героїчних боях» Червона армія нібито давала прикурити ворогу, в Петрограді отримали ультиматум німецької сторони і… Ні-ні, ніхто над ультиматумом не сміявся, не знущався, врешті, ніхто не розривав його на шматки. Навпаки, о 3-й годині ранку 24 лютого більшовицький ЦК капітулював і ухвалив рішення підписати принизливий мирний договір, за яким Росія втрачала території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів: Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів, демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.
Ось такий «подвиг» вимальовується в реальності. Тож можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни. Це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше – української.
Не дарма ж навіть радянський маршал Климент Ворошилов 23 лютого 1935 року в статті, опублікованій в газеті «Правда», чесно визнав: «Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами».
А серед більшовицького керівництва у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших «легенд». Наприклад, що саме на 23 лютого випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав Червоної армії. Або, що напередодні цього дня Ленін буцімто звернувся до колишніх царських генералів («воєнспеців»), і вони перейшли на службу більшовикам.
Доволі показово, як сприйняв «перше бойове хрещення, рішучу відсіч і подвиг» вождь більшовиків. У статті, надрукованій в «Правді» 25 лютого 1918 року (а написаній, відповідно, днем раніше), Ленін своє «захоплення» висловив наступними словами: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство (…) В Радянській республіці немає армії».
Не дивно, що сьогодні вже й російські історики однозначно заперечують міфічні перемоги Червоної Армії над німцями у далекому 1918-му. В Росії все частіше звучать пропозиції про перенесення святкування Дня захисника Вітчизни на іншу дату, яка б мала більше спільного з перемоги та славним минулим російської армії.
Продовженням театру абсурду в незалежній Україні став указ президента Леоніда Кучми в 1999 році, коли з політичних міркувань 23 лютого було названо Днем захисника Вітчизни.
До речі, саме 23 лютого 1918 року російські більшовики без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджихана.
А ще 23 лютого 1918 року розпочався легендарний Льодовий похід Добровольчої армії – подія, яка справді заслуговує на місце у літописах російської військової історії.
Тож більш невдалого привіду для святкування, ніж 23 лютого, годі й уявити.
Цілком логічно, що 14 жовтня 2014 р. президент України Петро Порошенко нарешті скасував святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Відтепер для українців це свято ворожої армії.
Сергій Горобець
кандидат історичних наук,
Український інститут національної пам’яті
Повний текст статті: Радянське міфічне свято "23 лютого". Що святкували? Що відбувалося в ті дні насправді?
Для більшості людей, особливо старшого покоління, 23 лютого – день створення Червоної армії, день її перших перемог. За радянських часів громадянам СРСР з раннього шкільного віку вбивали в голови, що в цей пам’ятний день була створена Робітничо-селянська Червона армія, і що саме 23 лютого 1918 року вона героїчно розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом. Ідеологічна машина чітко відслідковувала, аби саме так писалось у всіх книжках, газетах, говорилось по радіо, показувалось по телевізору.
Доволі типовий уривок із тодішнього шкільного підручника історії (мовою оригіналу): «Социалистическая Родина в опасности!» – с таким тревожным призывом обратилась наша партия к народу в грозные февральские дни 1918 года, когда немецкий империализм начал наступление на Страну Советов. В трудных боях под Псковом и Нарвой молодая Красная армия получила свое первое боевое крещение и дала решительный отпор немецким оккупантам — кайзеровским войскам. В память об этом подвиге красноармейцев и краснофлотцев, в честь массовой мобилизации сил народа на защиту Отчизны 23 февраля ежегодно отмечается как день рождения Советской Армии и Военно-Морского флота».
Отже, перше бойове хрещення, рішуча відсіч і подвиг – не більше і не менше.
Між тим, жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і не могло бути. Прискіпливо переглянувши більшовицьку пресу тих днів, історики так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Натомість 23 і 24 лютого – це дні «безумовної» капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.
23 лютого 1918 року, саме в той день, коли зароджена в «героїчних боях» Червона армія нібито давала прикурити ворогу, в Петрограді отримали ультиматум німецької сторони і… Ні-ні, ніхто над ультиматумом не сміявся, не знущався, врешті, ніхто не розривав його на шматки. Навпаки, о 3-й годині ранку 24 лютого більшовицький ЦК капітулював і ухвалив рішення підписати принизливий мирний договір, за яким Росія втрачала території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів: Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів, демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.
Ось такий «подвиг» вимальовується в реальності. Тож можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни. Це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше – української.
Не дарма ж навіть радянський маршал Климент Ворошилов 23 лютого 1935 року в статті, опублікованій в газеті «Правда», чесно визнав: «Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами».
А серед більшовицького керівництва у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших «легенд». Наприклад, що саме на 23 лютого випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав Червоної армії. Або, що напередодні цього дня Ленін буцімто звернувся до колишніх царських генералів («воєнспеців»), і вони перейшли на службу більшовикам.
Доволі показово, як сприйняв «перше бойове хрещення, рішучу відсіч і подвиг» вождь більшовиків. У статті, надрукованій в «Правді» 25 лютого 1918 року (а написаній, відповідно, днем раніше), Ленін своє «захоплення» висловив наступними словами: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство (…) В Радянській республіці немає армії».
Не дивно, що сьогодні вже й російські історики однозначно заперечують міфічні перемоги Червоної Армії над німцями у далекому 1918-му. В Росії все частіше звучать пропозиції про перенесення святкування Дня захисника Вітчизни на іншу дату, яка б мала більше спільного з перемоги та славним минулим російської армії.
Продовженням театру абсурду в незалежній Україні став указ президента Леоніда Кучми в 1999 році, коли з політичних міркувань 23 лютого було названо Днем захисника Вітчизни.
До речі, саме 23 лютого 1918 року російські більшовики без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджихана.
А ще 23 лютого 1918 року розпочався легендарний Льодовий похід Добровольчої армії – подія, яка справді заслуговує на місце у літописах російської військової історії.
Тож більш невдалого привіду для святкування, ніж 23 лютого, годі й уявити.
Цілком логічно, що 14 жовтня 2014 р. президент України Петро Порошенко нарешті скасував святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Відтепер для українців це свято ворожої армії.
Сергій Горобець
кандидат історичних наук,
Український інститут національної пам’яті
Повний текст статті: Радянське міфічне свято "23 лютого". Що святкували? Що відбувалося в ті дні насправді?
Теґі:
