Ну, нарешті світ дізнався, що в Україні, окрім «партикулярних піджаків», є і військові, тризіркові говорящі голови. Прорізався політичний бас генерала, якому взагалі за статусом не належить міркувати про політику. Відтепер «дружитимемо не проти», але вже точно готуватимемося до великої війни. І мистецтву воювати своїх українських колег навчать російські офіцери.
Напишу банальність, але дійсно іноді краще жувати, ніж говорити. У начальника Генерального штабу – головнокомандуючого Збройними Силами України генерал-полковника Григорія Педченка після зустрічі-візаві в Брюсселі з «братом по зброї» російським генштабним генералом Миколою Макаровим у свідомості відбулися небезпечні для держави, якій він служить, розумові метаморфози.
Ймовірно, наслухавшись натовських генералів про співпрацю, наш український воєначальник сформулював нові ідеї і сенс забезпечення національної безпеки і військової стратегії України.
Якщо тезово, то генерал самостійно, не консультуючись із президентом, із Радою безпеки і оборони України, прийняв низку доленосних рішень:
- «Україна розширить співпрацю з Росією у військовій сфері, це потужний крок уперед»;
- «вже цього року відбудеться низка командно-штабних навчань, а також тактичних навчань із залученням військ»;
- «це дозволить нам підвищити оперативні можливості, підготовку наших військ і переймати передовий досвід не тільки в Альянсу чи ЄС, але й у наших стратегічних партнерів – Росії»;
- «У Росії накопичено чималий досвід, у тому числі й тому, що вона вела бойові дії. Там дуже багато підготовлених офіцерських кадрів, фахівців, які пройшли практику».
Ну і останнє одкровення, яке цитують інформаційні агентства, гідне Кузьми Пруткова. Генерал-полковник чесно зізнався: «Сьогодні багато, люблять... помізкувати, а я не прихильник, як військова людина, дуже багато роздумувати».
А роздумувати треба. Не можна, як відомо, вистрибувати на коня з правого боку і не знати, що кораблі по суші не ходять. І генеральська справа думати, коли вимовляєш «державні думки», що не співпадають із десятками і сотнями нормативних актів найвищого порядку, а також із програмними заявами президента країни. Навіть, якщо, як говорив відомий російський політик, «генерал-демократ – все одно, що єврей оленяр».
Повернімо голову назад. З величезною працею за минулі двадцять років (у тому числі й українські військові) почали розуміти, що безпека, оборона держави, військово-технічна політика, організація військ, озброєння, громадянський контроль за армією – це стандарти і напрацювання у сфері військової політики Європи, НАТО і США. І що немає сенсу повертатися в Радянський Союз і Варшавський договір.
Кожен уважний і чесний військовий аналітик, як і підлеглі генерала Григорія Педченка, розкажуть йому про російську армію, і про те, що вирішення її проблем знаходяться в майбутньому, і ніяких військових реформ, за свідченням військових, у Росії немає. Як і про ті провали і катастрофи російських військових у Чечні, Грузії, на Північному Кавказі.
Двадцять років в Україні створювали державну структуру з розділеними гілками влади, системою контролю і противаг, щоб компенсувати брак компетентності і професіоналізму, у тому числі й генералів.
Тому автора цих рядків турбує – не тільки, як у країні ухвалюються найважливіші рішення у сфері національної безпеки й оборони, але і – якого рівня чиновник або політик може їх декларувати. А також – хто стежить за тим, щоб «правила гри» виконувалися, хто в нашій державі здійснює контроль. Адже вакуум влади, як вказують політичні гуру, – одне з найстрашніших лих.
Якщо вже Григорій Педченко почав, то хотілося би знати, що українські штабні генерали збираються робити в умовах того, коли Україна розгубила своїх кращих ворогів. Питання найактуальніші:
- Які військові погрози сьогодні існують для України?
- Чи є відповідь у головнокомандуючого українських ВС на неодноразові заяви російських військових про можливість першими застосувати ядерну зброю?
- Чи можна повернути на озброєння української армії ядерну тактичну зброю і засоби її доставки?
- Тактику, військову техніку і озброєння якої армії вивчають курсанти і слухачі українських вищих військово-навчальних закладів?
- Чи були минулого року полкові або батальйонні навчання в українській армії? Які їх підсумки і результати?
Хотілося б звернути увагу читача на одну дивність. У величезній країні Україні ніхто не говорить, у тому числі й генерал Григорій Педченко, про «великі проблеми» армії. Це табу! У ЗМІ, в парламенті, в Кабінеті міністрів, в Міністерстві оборони, в Адміністрації президента. Враження, що давно настало золоте століття, війни і збройні конфлікти канули в історію, а «людина з рушницею», «люди в погонах» стали анахронізмом, без яких можна побудувати процвітаючу, цивілізовану державу.
А ворог, як відомо, не спить. Слабкого будь-хто образить. Пригадаємо новітню історію. Острів Тузлу, бажання російських грушників «погуляти в Криму» і під Одесою, а румунських військових топтати Бессарабію.
Ну а якщо на буденному рівні... Хто з тих, хто читає ці рядки не бачив наших солдатів і офіцерів? Недоглянутих, загнаних у кут людей, які не потрібні власній державі. Починаючи від якості й форми одягу, до бойової підготовки, відсутності нальотів і «наїздів» на бойовій техніці, відсутністю військових навчань, бойової стрілянини, страшної «жратви» і браком хліба в солдатських кухнях. Вже не кажучи про всі жахи їх «соціалки» – забезпечення житлом, зарплатою, відпочинком, увагою з боку ЗМІ.
Де державне патріотичне виховання? Де фільми, телепередачі, книги про героїв армії, про армійські славні традиції і людей, які є професіоналами в науці захищати країну і вбивати її ворогів?
Читачу! Ви бачили або знаєте хоч одну юну дівчину, яка побажала стати дружиною випускника-лейтенанта?
Це ж те саме, що в петлю залазити.
Заяви генерала Григорія Педченка – це катастрофа! Замість того щоб займатися проблемами бойової підготовки військ, він «увірвався» у велику політику.
Хоча в будь-якій ситуації є свої плюси. Нарешті країна знайшла свого національного генерала Лебедя!
В Україні з`явився військовий, «сильна рука», який узяв на себе сміливість сказати, про що думав ночами. Нагадав цивільним, що в світі трапляються військові перевороти, а генерали уміють не тільки стояти за спинами політичних лузерів, що без кінця з`ясовують між собою стосунки.
Беру свої слова назад. Іноді краще говорити, ніж жувати.

Віктор Тимошенко
Джерело: УНІАН