Закарпаття з’єдналося з УНР у 1919 році
21 січня 1919 року Всенародні збори у місті Хусті ухвалили рішення про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки.
В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, 18 жовтня 1918-го Українська Національна Рада проголосила про утворення Української держави на українській етнічній території, куди мали увійти також Закарпаття і Пряшівщина. Подібну позицію зафіксовано і в конституції Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної 13 листопада.
Однак українці становили лише 55% населення Закарпаття. Державотворчі процеси проходили повільно і за умов агресивного ставлення до самовизначення українців з боку інших національностей регіону – угорців, євреїв, німців. 9 жовтня 1918-го створено Руську Народну Раду в Ужгороді (вимагала автономію для русинів) і подібну Раду в Старій Любовні (Пряшівщина, вимагала об’єднання з Україною). Водночас виникало багато інших рад, неоднорідних за своїм складом і політичною орієнтацією.
Найактивніше діяли гуцули, які 8 листопада 1918-го на загальних зборах в Ясіні проголосили возз’єднання Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду.
2-3 січня 1919-го делегація від Закарпаття зустрілася з керівництвом ЗУНР (Євген Петрушевич, Кость Левицький). Однак у тодішніх умовах (міжнародна ізоляція, необхідність підтримувати нейтральні відносини з Угорщиною, відсутність потужної армії), ЗУНР могла надати лише обмежену допомогу: військовими кадрами (інструкторами), озброєнням та координацією дій.
Загонам самооборони за активної підтримки відділів Української Галицької армії не вдалося блискавично оволодіти Закарпаттям і поставити Європу перед доконаним фактом. Аби не встрявати у воєнний конфлікт із Румунією, уряд ЗУНР 20 січня 1919-го відкликав усі свої частини до Галичини.
І все ж 21 січня 1919-го в Хусті 420 делегатів від 175-и сіл і містечок краю, що представляли українців Закарпаття («Загальний Собор всіх русинів, жиючих в Угорщині»), визнали недійсним угорський закон «Про автономію русинів, що проживають в Угорщині» та одноголосно ухвалили рішення про з’єднання з Україною на правах автономії. Як свідчив один із очевидців подій: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати».
Збори обрали Центральну Народну Раду на чолі з Михайлом Бращайком. Були сформовані делегації для вручення прийнятих рішень керівникам ЗУНР і УНР.
Хустський конгрес був найбільш репрезентативним зібранням регіону на той час (представляв інтереси майже 420 тисяч жителів), а його рішення мали більшу легітимність, ніж інші подібні зібрання, що вирішували долю Закарпаття.
У проголошеному 22 січня 1919-го на Софійській площі в Києві Акті Злуки сказано: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна».
Однак невдовзі Закарпаття було окуповане чехословацькими та румунськими військами. За Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919-го Закарпаття (Підкарпатська Русь) стало автономною частиною Чехословаччини.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, 18 жовтня 1918-го Українська Національна Рада проголосила про утворення Української держави на українській етнічній території, куди мали увійти також Закарпаття і Пряшівщина. Подібну позицію зафіксовано і в конституції Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної 13 листопада.
Однак українці становили лише 55% населення Закарпаття. Державотворчі процеси проходили повільно і за умов агресивного ставлення до самовизначення українців з боку інших національностей регіону – угорців, євреїв, німців. 9 жовтня 1918-го створено Руську Народну Раду в Ужгороді (вимагала автономію для русинів) і подібну Раду в Старій Любовні (Пряшівщина, вимагала об’єднання з Україною). Водночас виникало багато інших рад, неоднорідних за своїм складом і політичною орієнтацією.
Найактивніше діяли гуцули, які 8 листопада 1918-го на загальних зборах в Ясіні проголосили возз’єднання Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду.
2-3 січня 1919-го делегація від Закарпаття зустрілася з керівництвом ЗУНР (Євген Петрушевич, Кость Левицький). Однак у тодішніх умовах (міжнародна ізоляція, необхідність підтримувати нейтральні відносини з Угорщиною, відсутність потужної армії), ЗУНР могла надати лише обмежену допомогу: військовими кадрами (інструкторами), озброєнням та координацією дій.
Загонам самооборони за активної підтримки відділів Української Галицької армії не вдалося блискавично оволодіти Закарпаттям і поставити Європу перед доконаним фактом. Аби не встрявати у воєнний конфлікт із Румунією, уряд ЗУНР 20 січня 1919-го відкликав усі свої частини до Галичини.
І все ж 21 січня 1919-го в Хусті 420 делегатів від 175-и сіл і містечок краю, що представляли українців Закарпаття («Загальний Собор всіх русинів, жиючих в Угорщині»), визнали недійсним угорський закон «Про автономію русинів, що проживають в Угорщині» та одноголосно ухвалили рішення про з’єднання з Україною на правах автономії. Як свідчив один із очевидців подій: «Голова зборів д-р Михайло Бращайко… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати».
Збори обрали Центральну Народну Раду на чолі з Михайлом Бращайком. Були сформовані делегації для вручення прийнятих рішень керівникам ЗУНР і УНР.
Хустський конгрес був найбільш репрезентативним зібранням регіону на той час (представляв інтереси майже 420 тисяч жителів), а його рішення мали більшу легітимність, ніж інші подібні зібрання, що вирішували долю Закарпаття.
У проголошеному 22 січня 1919-го на Софійській площі в Києві Акті Злуки сказано: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна».
Однак невдовзі Закарпаття було окуповане чехословацькими та румунськими військами. За Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919-го Закарпаття (Підкарпатська Русь) стало автономною частиною Чехословаччини.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
