До річниці проголошення незалежності Карпатської України
15 березня 1939 року на території сучасного Закарпаття проголошено державну самостійність Карпатської України проти якої одразу ж виступила Угорщина.
Історія Карпатської України, на мою думку, – ключ до розуміння сучасної промосковської політики Будапешта.
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула каральну операцію у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив.
Впродовж кількох днів "Карпатська Січ" тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи "Січі" відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи.
Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом "Слава Україні!".
Окупаційна ж влада діяла жорстоко, як під час геноциду.
Без суду і слідства, тільки за підозру до "Карпатської Січі" і ОУН угорські терористи розв'язали етнічні чистки у Діброві, Бороняві, Тячеві, Чинадієві, Перечині, Квасах.
При цьому терористичні групи вривалися у госпіталі і лікарні. Убивали українців прямо у ліжках і на операційних столах.
Вбивали священиків. Так, у с. Грушові під час служби був заарештований, а згодом розстріляний місцевий священик о. Купар.
Жорстокого переслідування зазнали ченці ордену св. Василія Великого. Загін угорських бандитів вдерся до Імстичівського василіанського монастиря, обстрілявши його з кулеметів.
По всій території Закарпаття мадяри створили мережу тюрем, які вже через декілька днів були переповнені в'язнями.
Концентраційні табори для полонених січовиків відкрилися в Тячеві, Великому Бичкові, Хусті, Чинадієві, Мукачеві, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому Великому Березному.
Окупанти ніколи не приховували, що їм йдеться про тотальне викорінення українців з їх рідної землі.
Угорщина має нести пряму відповідальність за військову агресію проти Карпатської України у 1939 році, а також злочини, які були вчинені на окупованих українських землях сучасного Закарпаття.
Україна має всі підстави вимагати від Угорщини моральних і матеріальних компенсацій за події 1939 року.
Більше того, це наш обов'язок перед пам'яттю героїв, зокрема Карпатських Січовиків і ОУНівців, без слідства і суду розстріляних угорськими і польськими окупантами на Верецькому перевалі.
Богдан Червак
Історія Карпатської України, на мою думку, – ключ до розуміння сучасної промосковської політики Будапешта.
Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула каральну операцію у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив.
Впродовж кількох днів "Карпатська Січ" тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.
Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи "Січі" відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.
Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи.
Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом "Слава Україні!".
Окупаційна ж влада діяла жорстоко, як під час геноциду.
Без суду і слідства, тільки за підозру до "Карпатської Січі" і ОУН угорські терористи розв'язали етнічні чистки у Діброві, Бороняві, Тячеві, Чинадієві, Перечині, Квасах.
При цьому терористичні групи вривалися у госпіталі і лікарні. Убивали українців прямо у ліжках і на операційних столах.
Вбивали священиків. Так, у с. Грушові під час служби був заарештований, а згодом розстріляний місцевий священик о. Купар.
Жорстокого переслідування зазнали ченці ордену св. Василія Великого. Загін угорських бандитів вдерся до Імстичівського василіанського монастиря, обстрілявши його з кулеметів.
По всій території Закарпаття мадяри створили мережу тюрем, які вже через декілька днів були переповнені в'язнями.
Концентраційні табори для полонених січовиків відкрилися в Тячеві, Великому Бичкові, Хусті, Чинадієві, Мукачеві, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому Великому Березному.
Окупанти ніколи не приховували, що їм йдеться про тотальне викорінення українців з їх рідної землі.
Угорщина має нести пряму відповідальність за військову агресію проти Карпатської України у 1939 році, а також злочини, які були вчинені на окупованих українських землях сучасного Закарпаття.
Україна має всі підстави вимагати від Угорщини моральних і матеріальних компенсацій за події 1939 року.
Більше того, це наш обов'язок перед пам'яттю героїв, зокрема Карпатських Січовиків і ОУНівців, без слідства і суду розстріляних угорськими і польськими окупантами на Верецькому перевалі.
Богдан Червак
Теґі:
